4 листопада закінчився щорічний Міжнародний театральний фестиваль жіночої творчості ім. М. Заньковецької. Цього року мені випала нагода бути членом альтернативного студентського журі фестивалю, чому завдячую Олександру Забарному. Не будучи ніколи палкою шанувальницею театрального мистецтва, я згодилась, адже завжди любила (і люблю) відкривати для себе щось нове. Але згодом, продивившись уважно кілька перших вистав, я абсолютно по-новому почала дивитися на театр. Адже на театральній сцені дуже важко вибудувати якісь приголомшливі декорації, перезняти n-ну кількість раз невдалу сцену, підкорегувати щось під час монтажу чи використати фантастичну комп’ютерну графіку. У театрі все відбувається, як кажемо ми, психологи, «тут і тепер». Пануюча на сцені атмосфера відразу ж передається глядачам. Важко дивитися на все це «очима журі» (бо в цьому було наше основне завдання), адже щиро співпереживаєш героям.
А зараз більше про суддівські справи. Завданням альтернативного студентського журі було визначити, кому ж дістанеться приз глядацьких симпатій. Серед стількох прекрасних професійних актрис важко було виділити когось одного. Адже кожна з них унікальна і володіє чимось таким, чого немає в інших. Але все-таки приз треба комусь віддати. Після довгих розмов з головним журі фестивалю та безпосередньо між студентським, ми дійшли до висновку, що приз глядацьких симпатій має отримати Маргарита Томм за роль Едіт Піаф (Полтавський обласний академічний український музично-драматичний театр ім.М.Гоголя). Своїм співом та історією життя Едіт Піаф Маргарита нікого не залишила байдужим. Зал зірвався оваціями.
Окремо хочеться розповісти про свої найяскравіші враження. Для мене най¬більш сильною естетично була вистава «Свята Йоанна Боєнь» (Театр Новий ім. Казімежа Деймака, м. Лодзь, Республіка Польща). Вистава нелегка в сприйнятті та далеко не приємна. Вона про капіталізм та гроші. У головній героїні – Йоанні, є щось від Жанни д’Арк, вона оголошує війну світу, де правлять гроші та відкидає систему, в якій ми живемо і яку визнаємо. У виставі песимістичний фінал – програє Йоанна. Прикро було від того, що деякі глядачі покидали зал прямо під час вистави. Звісно, таке дійство шокує непідготовленого глядача, тим паче після стількох вистав, «присвячених» буденним проблемам. Кров прямо на сцені, не надто приємні ролики за участі оголеного закривавленого чоловіка, чи симпатичної дівчини в обіймах скелета, чи відверті розкуті сцени. Можливо, справа в тому, що у виставі нічого не приховується від глядача, все прямолінійно. Наприклад я, побачила у цьому оголеному закривавленому чоловікові суспільство – усіх нас. Адже сама глибинна наша суть приховується під одягом, а без нього ми слабкі та безпомічні (про що відверто говорить кров, якою стікає чоловік). Проте мені було цікаво до останнього моменту, навіть не завадила польська мова, адже актори постійно апелювали до залу. Це абсолютно новий підхід до розкриття певних актуальних проблем суспільства: розкутість, відкритість, діалоги з залом, прямолінійність, неприхованість почуттів акторів, такі цікаві метафоричні образи, втілені в декораціях – це перелік можна продовжувати довго. Найголовніше, що хочеться сказати – побільше б таких вистав, адже глядач має звикати до модерну і, можливо, тоді він буде більш підготовлений до їх сприйняття.
Дарина Шпитяк, студентка Центру суміжних професій спеціальності «журналістика»
Джерело: газета Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя «Альма Матер» (Листопад 2012 року, №11, – ст 4-5).
http://in.ndu.edu.ua/storage/doc/3_0203.pdf
