Разработано с JooMix.

Розмова із Юрієм МУКВИЧЕМ, заслуженим працівником культури України - генеральним директором
Ніжинського академічного українського драматичного театру (НАУДТ) імені Михайла Коцюбинського

    Цього разу до Ніжина покликала, власне, любов до театрального дійства в незалежності від розмірів сцени та акторських регалій. Квиток на виставу Ніжинського академічного українського драматичного театру (НАУДТ) імені Михайла Коцюбинського «Ніч перед Різдвом», за однойменним твором М. Гоголя, придбано за тиждень до зустрічі із героями казки-феєрії, які з’являються на майже кожній національній сцені напередодні новорічних свят. Уважно переглядаю програмку - Вакула (О. Крутько), Оксана (Л. Муквич), Чуб (А. Буняєв), Свербигуз (Р. Реп’ях), Чорт (О.Реп’ях), Дяк (К. Богомаз), Ткачиха (заслужена артистка України А. Соколенко), Дячиха (Г. Коршикова) та «прочие достойные лица», яких увічнив у власній повісті Микола Гоголь, саме на ніжинській сцені покликані тримати глядацьку аудиторію у світі давніх національних звичаїв, а також сучасної естради. Глядач добре сприймає той факт, що деякі актори з’являються на сцені, втілюючи не один образ. Ліричні герої та характерні ролі, тут, здається, може грати кожен. Це з одного боку через економічні труднощі, в яких перебувають не лише провінційні театри, а з іншого - власний творчий почерк місцевого режисера. Від чого широко розплющуються очі та затамовується подих? Приміром, від природної сексуальності та жіночої підступності справжньої відьми Солохи. А за якусь мить добре втілений тією ж таки актрисою Л. Савич ще й образ Катерини ІІ викликає в уяві щось на кшталт дами, що тримається зверхньо з усіма, крім коханця князя Потьомкіна (друга роль, зіграна Р. Реп’яхом). Така собі оскотинена, але по-модньому вдягнена особа. Від зневажливового ставлення самодержиці Цариці Катерини до запорізьких козаків (у виставі задіяно чимало представниць прекрасної статі - авт.) та іншої челяді у залі почувся одинокий протестний голос. Значить, зачепило.

   Під час «сеансу екстрасенсорики» від Пацюка в юних глядачів волосся на голові піднімається дибки. Справжній відьмак. Кашпіровський відпочиває. Похід коваля Вакули за золотими черевичками, які цариця носить, увінчується успіхом не через підприємливість закоханого парубка. Сміливий монолог Запорожця на адресу хазяйки модернового взуття будь-кого зіб’є з пантелику. Доречно зазначити, що в образах Пацюка і Запорожця виступає заслужений працівник культури України, генеральний директор Ніжинського академічного українського драматичного театру імені Михайла Коцюбинського Юрій Муквич. Ось коли відчувається гордість за сміливий український характер, володар якого готовий встругнути колінце самодержиці таким чином, що вона через запорізьку рішучість готова віддати писк петербурзької моди - золоті черевички.

     Зі сцени ллється м’який український гумор, час від часу б’ються закаблуки у танцювальних паузах. Дотримуючись неповторних поліських інтонацій та фактури звучання сучасних та давніх українських пісень, герої веселих сцен концентрують увагу глядацької зали на мудрості, що зберігається в уривках із біблійних сюжетів, а також на красі людських стосунків, ницості у поведінці самодержиці - Цариці Катерини. Тут художній кут зору (аж ніяк не точка - авт.) формується за логікою міфологічної уяви. Але найбільш запам’ятовується високопрофесійне вокальне виконання у всі часи відомих шлягерів - «Вперше, як востаннє», «Майська ніч», «Два голуби обнімалися». Ясна річ, ремарка «За М. Гоголем та біблейським сюжетом», передбачає при дотриманні основного авторського задуму сучасну режисуру, художнє та музичне рішення під час створення та показу вистави. За це ніжинський глядач має дякувати художньому керівникові театру - заслуженій артистці України Алла Соколенко. У тому, що режисер сьогодні є головним автором, переконуєшся саме у глядацькій залі. Під час перегляду вистави (придбав квиток на чудове місце у третьому ряду) мимоволі спостерігав за реакцією юних театралів. Сюжетні повороти, вир передноворічного життя в українському селі зразка XVIII століття аж ніяк не пригнічували дитячу поведінку серед дорослих. Під час виконання пісень - підспівували, протягом круговерті запальних танців деякі дітлахи підскакували ненадовго із крісел у такт знайомим акордам. Емоція - це також форма думки. Отже, театр дивує. Але одне можна сказати із впевненістю: сценографи у цьому театрі не гірші за столичних. А актори грають як у житті. Це кажу вам, як людина із народної гущі. Ніжинські мотиви також привнесено у виставу. Тонкий натяк на гламурні справи у гуртожитку місцевого медичного училища, про які пригадують герої казки-феєрії, додає глядачам можливості переживати сценічні перипетії по-особливому. По-ніжинські.

 ...Виставу закінчено. Ось коли розумієш, що найважливішим є не сам сюжет, а манера його подачі. Добра масова драматургія заслуговує на таку ж увагу, що й непередбачуваний авангард і серйозна класика. Отак у роздумах не кваплюсь прощатися із театром. До речі, його будівлю майже «з нуля» звели протягом рекордного часу українські залізничники, зокрема будівничі із столичної магістралі, ще у 2002 р. Саме тоді для останнього на теренах України пересувного театру, який не мав власного приміщення від дня свого заснування, розпочалася друга творча епоха. Сцена, глядацька зала, цехові приміщення все зроблено на віки. Театр - то справжня візитівка древнього Ніжина. Серед почесних імен в історії закладу культури - Герой України, колишній міністр транспорту України Георгій Кірпа, колишній головний інженер Південно-Західної магістралі Микола Шавловський та інші залізничники. Подейкують, що незабаром на парадному під’їзді НАУДТ має з’явитися меморіальна дошка на честь залізничних будівельників театру.

   Із розмови із генеральним директором Ніжинського академічного українського драматичного театру імені Михайла Коцюбинського, заслуженим працівником культури Юрієм Муквичем стає зрозумілим, що театральний колектив має творчу мету зберегти унікальність української театральної культури. На сьогодні у репертуарі НАУДТ є 32 вистави. Більшість з них від українських авторів. Крім класичної драматургії, на сцені театру йдуть твори сучасних авторів. У планах - залучення до постановки творів Неди Нежданої, Анатолія Крима, Олександра Афанас’єва, Олександра Марданя.

- Актори, які грають у кожній виставі, мають збагачувати глядацьку аудиторію власною унікальною свідомістю загальнолюдське «Я», - вважає генеральний директор Юрій Муквич. Сутність постановки базується на банальному, на перший погляд, факті - кожний народ говорить на власній, що відрізняється від усіх інших, мові. Поконвічно. Це врешті-решт вказує на інший, не менш банальний факт, що кожний народ - це індивідуум, душа якого предстає перед нами у мові і культурі. А якщо це так, то чи може володіти індивідуум більш природною потребою у зберіганні, відстоюванні власної самостійності? Тож наше завдання навчити глядача чути і бачити красу і невмирущість української душі. Протягом власної акторської кар’єри довелося грати у холодних сільських клубах, на відкритих міських майданчиках, у виробничих цехах. Кожна зустріч із глядачем - побачення із глибинкою, яка нездужає на всі хвороби нашого часу. Але і до сьогодні наш театр, як комунальний заклад, підпорядкований Чернігівській обласній раді, гастролює областю. Бачимо, як сотні і тисячі людей якої переймаються воєнними подіями на Донбасі. Вистава «Борітеся, поборете! Вам Бог помагає», драматургія, режисура, художнє та музичне оформлення заслуженої артистки України А. Соколенко, яка отримала Диплом від Міноборони України, наш внесок у справу виборювання справжньої незалежності нашої держави.

- Ніколи не вважався газетним критиком, якому вдається плювати на авторитети. Тому, Юрію Миколайовичу, мене цікавить Ваша думка щодо нового підходу до керівництва театрами.

- У законопроекті «Про театри та театральну справу» не дозволяється керувати театром понад два строки та надається перевага художньому керівникові над директором. У статті «Свого не цурайтесь...» («Бульвар Гордона»), авторами якої є художні керівники знаменитих українських колективів - хору імені Верьовки - А. Авдієвський, ансамблю танцю імені П. Вірського - М. Вантух та театру ім. Л. Українки - М. Резнікович, відчувається занепокоєність майбутнім української сцени. Цим переймаюсь і я. Мова про запровадження контрактної форми роботи у галузі культури та конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури. Мова не про крісло, яке захитається піді мною або під моїм колегою у Чернігові, Києві чи Полтаві. Повернімося подумки до традицій, про які згадують вище перераховані діячі української культури. У нашому мистецтві не вмирають традиції, на яких український театр не лише тримався, але й здобував творчі перемоги впродовж всього минулого століття. Пригадаємо, адже у ХХ столітті керівники театру, хору, танцювального гурту, які були справжніми лідерами, фахівцями високого рівня, очолювали ці колективи впродовж довгих років. Адже завдяки цьому можна не лише поставити кілька прекрасних вистав чи танцювальних програм, організувати безліч пісенних свят, але виховати нові покоління митців, здатних продовжити творче життя колективу у подальший час.

   Рядок у майбутньому законі про два строки перебування на директорській посаді саме для мене звучить дещо безглуздо. Це через те, що мені, який накреслював творчі плани як організатор нинішнього театрального колективу не на одне десятиліття, пропонується забути про майбутнє. Прошу зрозуміти правильно. Директор театру - у першу чергу адміністратор, а у моєму розумінні - господарник. Як заробляються кошти? Ми назавжди відмовились від надання наших театральних приміщень в оренду. Відомо, що будь-якій приватній кав’ярні, яка орендує площу на території комунального закладу, колись заманеться, крім мінеральної води, торгувати пивом «з причепом». Про яке здорове дозвілля йтиметься тоді мова?

   Сьогодні на кошти, які так важко даються у наш час від реалізації квитків, займаємося реконструкцією колишніх виробничих цехів під малосімейні квартири для проживання там акторів та творчих співробітників театру. На даний час вже відремонтовано, здано в експлуатацію та заселено шість таких квартир. Отже, економічне питання не серед останніх у функціонуванні нашого театру. Саме акторська рішучість, майстерність та незламна впевненість у свої сили дозволяє збирати повні зали під час наших вистав. Як не дивно, маємо працювати у понаднормовий час. І це не лише для підготовки від 8 до 10 щорічних прем’єр. Репетиції, гастролі, генеральні репетиції, календарні вистави... Сумувати ніколи. Хоча б і через те, що з державного бюджету не надходять кошти для розвитку театрального мистецтва. Між іншим, заробітна плата для актора найвищих фахових категорій у нашому театрі ледь добігає трьох тисяч гривень. У зв’язку із цим гостро стоїть кадрове питання. Недалеко Київ, де зарплати утричі - вчетверо більші.

- Перефразую відомий афоризм «Нелегка и неказиста жизнь нежинского артиста». Пригадався з цього приводу старий анекдот про те, що актор розпланував «ліві» заробітки у ролі Діда Мороза під час проведення новорічних свят у рідному місті. За телефоном йому пропонують надзвичайні умови для гастролей у США. І саме впродовж святкування Різдва та Нового року. Ваш колега від заокеанських гастролей відмовляється через те, що у нього саме у ці дні на порядку денному, вечірньому і навіть нічному - проведення ялинкових свят, скажімо, у Ніжині. Тож, гудбай, Америко. Повертаючись до проблеми із можливим реформуванням театрального мистецтва, хотілося б дізнатися, чи сприятимуть подібні перетворення діяльності саме вашого театру?

- Уявіть собі, що у кріслі генерального директора Ніжинського академічного українського драматичного театру опиниться людина, яка любить себе у мистецтві, а не мистецтво у собі. Запевняю, ні до чого доброго це не призведе. Конфлікти на порожньому місці забезпечено. У тому числі із художнім керівником театру, не говорячи вже про всю трупу. Адже саме театральний колектив - дуже складна аудиторія митців, де для кожного необхідний особистий, творчий підхід. У нашому колективі сьогодні існує творчий діалог між генеральним директором і художнім керівником. Якщо кожний на своєму місці робить довірену справу професійно, чи потрібні «реформи заради реформ»? На що розраховувати у «сухому» залишку від театральних чисток? Хто про це сьогодні серйозно замислюється? Як казав дитячий письменник Всеволод Нестайко, найвища похвала - від ворога, але для поміркованих глядачів це не аргумент. Їм професійну виставу подавай. Із музикою, надзвичайно красивими театральними костюмами, спеціальними ефектами. Все це ми забезпечуємо. Не погоджуюсь із тими не багатьма театральними критиками, що у наші неспокійні часи на другий план має відійти тема моралі, душевних пошуків. Хіба варто забувати про кращі людські чесноти, а саме: про принциповість, благочинність, глибину почуття? Як часто сьогодні чуємо про розгул злодійських кланів. Як майстерно у ЗМІ висвітлюються методики пограбування, обставини вбивства, причини для шахрайства. Як часто звертаємо увагу на те, що констатація скоєння того чи іншого злочину на телеекрані ажніяк не впливає на виховання у суспільстві непримиримості до насилля, кровопролиття, позбавлення життя? З газетних та журнальних шпальт зникли теми роздумів на ідейно-виховні теми. Що пропонуємо як спадок молодому поколінню? Театри ледь жевріють, популярні нещодавно мас-медіа, які друкували матеріали на громадсько-політичні теми, застосовуючи ділову конструктивну критику з однією метою, щоб виявляти «вузькі місця» у будь-якій сфері, реформуються у звичайні збірники державних документів. І це у той час, коли переживаємо найтрагічніші моменти життя нашого народу. Особисто я, як керівник академічного театру, вважаю, що зі сцени, з газетних шпальт, радіоефіру та з телевізійних екранів, на українських інтернет-сайтах маємо у весь голос говорити про те, що природа північного сусіда - раба і водночас загарбника - несумісна з природою вільної людини, якими є ми - українці. І ось тут виникає ще одна думка. Чому не говоримо про невмирущість української душі? Під час шкільних уроків, в університетських аудиторіях, на театральних сценах? Думаєте, швидко наскучить ця тема? Лише за однієї умови. Якщо втратимо почуття невідворотності у нашій перемозі над руським миром.

   Не хотілося б, щоб поняття «творча інтелігенція» залишилася в анналах української історії. Завжди казав: «Запрошуйте на вистави дітей, спільне обговорення зокрема театральних вистав виховують у дітей інтереси, якими живе родина, місто, країна». Певен, якби законотворці цікавились тими проблемами, які виникають у театрі, чи, приміром, у супер-маркетах, де торгують несвіжими продуктами, тощо, можна було б уникнути багатьох соціальних проблем. Дозволю собі застосувати смислову паралель із залізничним транспортом. Хіба багато позитивних зрушень спостерігалося у транспортній галузі, коли її очолювали непрофесіонали? Певен, пройде час і все стане на професійні рейки. Як у театральному мистецтві, так і в усій Україні.

- Юрію Миколайовичу, про що мріє генеральний директор Ніжинського академічного українського драматичного театру (НАУДТ) імені Михайла Коцюбинського?

- Найголовніше - щоби якомога скоріше закінчилася війна. А щодо театру - хотілося б створити театральну студію. Повірте, у Ніжині та на околицях багато талановитих підлітків. Іноді німотна тиша у квартирі через те, що батьки працюють з ранку до вечора, маючи величезні навантаження, породжують у дитини страх, відчай, безнадію. Це почуття безпорадної дитячої самотності змушує підлітка тікати на вулицю. Іноді це призводить до трагічних наслідків. Отже, знаю, як Запобігти цьому, бо саме створення Студії при театрі - це один із напрямків вирішення даного соціального виклику.

- Юріє Миколайовичу, дякую Вам за бесіду. Успіхів Вам і Вашому театрові! Чекаємо на нові прем’єри!

Газета Південно-Західної залізниці України«Рабочеє слово»

Віктор ЗАДВОРНОВ,