Що ми знаємо про українські пересувні драмтеатри, які були створені далекі тридцяті роки для обслуговування трудящих і відігравали свою роль у збереженні та розбудові української культури? Вони практично пішли у більшості своїй у небуття. Залишилися тільки архівні списки та повідомлення преси про спектаклі, розповіді про акторів, які так і не сягнули мистецьких вершин у державному маєстаті. Як правило, народжувалися такі колективи на хвилі національного відродження України, коли чи не в кожному селі діяли свої драматичні гуртки, коли віра в щасливе майбутнє ще не була скатована штучним Голодомором, сталінськими репресіями, кривавою війною, коли не спала душа народу, не мертвіли душі талановитих митців із народу. Та, на щастя, чи не єдиним у всій Україні зберігся Ніжинський драматичний театр імені М.Коцюбинський.
Нині це давнє місто на Чернігівщині славне на весь світ кількома фетишами – вузом, який носить ім’я одного з найславетніших випускників Миколи Гоголя, неповторними огірками та унікальним театром.
До слова, сценічні традиції тут закладалися ще на початку ХІХ ст., коли в стінах гімназії вищих наук князя Безбородька виник аматорський театр, на сцені якого грали студенти М.Гоголь, Н.Кукольник, О.Данилевський, М.Прокопович та інші, що згодом стали письменниками, культурними діячами.
Наступну славну сторінку театрального життя Ніжина написала славетна землячка, перша народна артистка України Марія Заньковецька. На місцевій сцені уже широко відома актриса вперше з’явилася в 1876 році і відтоді грала у спектаклях театральних труп, які привозили сюди М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський. офіційне ж народження театру як професійного колективу випало на голодний 1933-й рік. Саме тоді в жовтні Чернігівський обласний відділ народної освіти оприлюднив постанову про організацію першого робітничо-колгоспного театру в місті Буринь нинішньої Сумської області. Очолив тетар відомий актор і режисер Борис Лужицький, його помічником стала сестра, професійна актриса Анжеліка Лужицька. Лише в 1938 році театр перебрався до Ніжина, ніби виконуючи бажання М.Заньковецької утвердити сценічні традиції в цьому унікальному місті високої культури. Поступово розширювався репертуар, відгранювала ся майстерність акторів, цьому сприяла участь у спектаклях таких видатних майстрів, як Амвросій Бучма , Наталія Ужвій, Оксана Петрусенко, Михайло Донець, Марія Литвиненко-Вольгемут, Іван Паторжинський. Росла популярність дещо нетрадиційного театру, що постійно мандрував до глядачів, практично в дорозі проводив репетиції й дивував мобільністю в роботі. Тому цілком природніми були фантастично далекі гастролі ніжинців на Далекому Сході в 1939 році. 112 спектаклів і 15 концертів дали наші земляки воїнам армії, прикордонникам, місцевим жителям, серед яких більшість була вихідцями з України, а тому таким успіхом користувалися класичні п’єси «Лимерівна» й «Запорожец за Дунаєм». «Шельменко-Денщик» і «Ой, не ходи, Грицю»…
Друга тисячоверста мандрівка в ті ж краї почалася в лютому 1941 року, поблизу Тихого океану наших земляків застала війна з німецькими загарбниками. Після переїзду до Новосибірська актори тішили душу пораненим у госпіталях, трудівникам на заводах і в колгоспах. І лише в кінці червня 1944 року основна частина творчого колективу знову зібралася в рідному місті, щоб під орудою режисера І.К. Бровченка розпочати новий розділ своєї історії.
Був у ній мало не фатальний епізод, коли в березні 1948 року Рада Міністрів України ухвалила постанову про скорочення та об’єднання пересувних театрів. Тоді було закрито й п’ять таких мобільних колективів на Чернігівщині, а в Прилуцький було приєднано до Ніжинського. Відбулося скорочення штату, припинилося державне фінансування. Був скорочений репертуар. Театр опинився перед загрозою розпаду. І це після того, як ще були свіжі спомини про страшну війну, під час якої все-таки мистецтво виявилося потрібним народові! Забігаючи наперед, скажу, що нинішні умови так званого ринку не в новину митцям.
За десятиліття творчої роботи колектив театру виховав чимало чудових акторів, якими пишається уся українська культура. Це, в першу чергу, Зінаїда Толстоградська, Володимир Ігнатенко, Порфирій Баклан, Дмитро Супик, Дмитро Гайдабура, Валентина Білоусова, Поліна Пушкаренко, Катерина Пожидаєва, Михайло Гіляровський, Микола Гончаров, Гання Пащенко, Ганнв Білецька, Людмила Мерва, Віталій Коваль та інші. Усі вони трудилися під духовним осіянням великої майстерні сцени Марії Заньковецької, яка, власне, й стала оберегом самого театру, котрий міг би давно повторити долю подібних творчих колективів і відійти в небуття.
Як і в кожного колективу, у Ніжинського театру були віхові події. У результаті одних (коли через нестачу коштів театр буз змушений відмовитися від приміщення, коли провідне ядро колективу на чолі з Б.Лучицьким було практично забране в Чернігівський театр ім. Т.Г.Шевченка та інші) він міг просто припинити роботу. Але прийшли нові творчі сили, нові актори, які відразу ж отримали можливість розкритися на сцені сповна, режисери, котрим не доводилося ходити в статистах, і літопис знаходив своє продовження. Для того, щоб працювати й бути задоволеним від роботи в умовах пересувного театру – а це безкінечні поїздки, спектаклі просто неба чи в необладнаних клубах, перебої в мізерній зарплаті, власна побутова невлаштованість – треба бути мало не спартанцем. У всякому разі, патріотом колективу. Тому з таким задоволенням сприйняла громада Ніжина й передусім театральний колектив появу чудового стаціонарного приміщення неподалік від старого Графського парку, котрий знав ще юного Миколу Гоголя.
У вересні 2000 року директором театру став Юрій Муквич. Корінний ніжинець, який почав робити успішну кар’єру (мав за плечима Вищу Сумське артучилище, заочне навчання в Калінінградському технологічному інституті, армійську службу аж до звання майора), він змалку любив театр, а тому й потягнувся до нього. Скажу відразу, що згодом Юрій Миколайович успішно закінчив у столиці Національну академію керівних кадрів працівників культури, де здобув свіжі економічні знання. Та стан справ у рідному колективі був складним. Театр ще раніше отримав приміщення колишнього кінотеатру, зовсім непристосованого для сценічного дійства. Треба було шукати кошти на реконструкцію і водночас думати про репертуар, оскільки в тому ж 2000-му році до осені було поставлено всього один спектакль. А через вік ставилося вже 16 п’єс. Добре те, що був колектив однодумців, і навіть запрошені на окремі вистави іногородні актори тільки цементували творчу дружину ніжинців. Не було вихідних чи нормальних робочих днів, усі розуміли, що настав переломний період у долі театру. Саме тоді почав розкриватися не лише акторський, а й режисерський хист заслуженої артистки України Алли Соколенко.
Талановита актриса походить із Донбасу, але сформувалася як майстер сцени та режисер спершу в Дніпропетровському театральному училищі, далі в Національній академії керівних кадрів культури та мистецтва в Києві. Отримала призначення до Чернігівського театру й відіграла в ньому майже три сезони. Саме там її помітили львів’яни й запросили до уславленого театру імені Марії Заньковецької. Сім років тривало академічне шліфування природного таланту, зіграно десятки ролей, були поїздки в європейські країни на гастролі.Та був ще один зигзаг долі (цього разу сімейний, непоступливий чоловік Юрій Муквич переборов усі кар’єрні спокуси й завіз її до рідного міста), і ось вона уже актриса місцевого театру, за ці роки встигла зіграти понад 80 ролей, а ще скеровувати колектив як художній керівник театру. Тут 2002 року вона отримала звання заслуженої артистки України.
Доленосним же для всіх ніжинських театралів став 2001 рік. На Покровську ярмарку в місто прибула на чолі з головою Віктором Ткаченком делегація столичного Чернігівського земляцтва, а складі якої був і тодішній голова Верховної Ради України земляк Іван Плющ. У якийсь із моментів відбулася його розмова з міським головою Михайлом Приходьком. Зайшла розмова й про єдиний на той час у всій Україні пересувний драмтеатр, у якому не було пристойного приміщення. Іван Степанович гаряче взявся за справу. І навесні наступного року колишній кінотеатр невпізнанно змінився. Замість реконструкції з’явилися прибудови, змінилася сцена, де було враховано навіть акустичні особливості, які мають в Україні лише чотири театри. інтер’єр театру набув святкового вигляду не згірше столичних. Отак у результаті підтримки столичних земляків театр здобув друге життя. Так на зорі становлення української державності в древньому місті з’явився духовний центр, якому можуть позаздрити й багато обласних міст. Відкриття зібрало велику многість ніжинців, яких вітали й Іван Плющ, і тодішній міністр культури Юрій Богуцький.
Першою виставою в оновленому приміщенні була «Брехня» В.Винниченка. цим самим колектив заявив про свою відданість основному курсу на українську класику й національну сучасну драматургію. Почалося приучення жителів міста до того, що в них постійно діє свій театр, що актори не мандрівні дяки, котрі лише вряди-годи ночують вдома. Навіть посидіти в розкішному залі, залитому сяйвом сучасних світильників, розкіш для нерозбещених людей. А колектив акторів теж ніби відчув друге дихання через постійну увагу глядача. Нині щорічно випускається до десяти прем’єр. Погодьтеся, це і для обласного театру гарний показник. Загалом же в репертуарі театру нині 28 вистав – від української класики до сучасних п’єс зарубіжних авторів.
Заслуговує на увагу акторський колектив, основа будь-якого театру. Саме він продовжує творити сучасну історію освяченого іменем славетної Марії Заньковецької театру. Керівництво відразу взяло курс на зміцнення родин, пам’ятаючи давній афоризм: «Міцна сім’я – міцна держава». Нині в театрі працює 21 сімейна пара, народжуються діти, зміцнюються традиції. Це дає свої відчутні результати – чи не вперше за багато десятиліть з’явилася проблема зайвого квитка, зал заповнюється повністю на багато днів наперед. От що значить єдність змісту і форми.
Стосовно першого, то нині театр може вийти до найвишуканішої публіки з безсмертними спектаклями «Циганка Аза» та «Ніч під Івана Купала» М.Старицького, «Наталка Полтавка» І.Котляревського, п’єсою румунського драматурга М.Себастьяна «Безіменна зірка» та іншими. А яким ажіотажем користуються тематичні театралізовані концерти, дитячі спектаклі!
Мабуть, саме високий творчий авторитет ніжинців впливає і на рейтинги, у результаті яких з’являється чимало бажаючих запросити на гастролі. Колектив регулярно виступає як в Україні, так і на теренах Білорусії й Росії. Ось і нині на часі гастрольна поїздка до Москви. А там висвітяться нові й нові зустрічі з глядачами інших країв.
Саме ця заангажованість приносить натхнення сучасним ніжинським акторам, надто молодим, для яких тут вихід на сцену навіть у головній ролі гарантований. Чим не шкода для становлення таланту? І нарощують майстерність знані актори Андрій Буняєв, Людмила Савич, Олександр Крутько, Олександр Кардаш, Олександр Реп’ях, Юлія Губко, Марія Кожокіна. Для них не існує нормований робочий день, коли йде репетиція і щось аж ніяк не виходить, то йдалеко за північ розходяться додому. Саме такий робочий дух і здатний народжувати справжні сценічні дива.
Якість роботи перевіряється особливо під час різних фестивалів, де працює авторитетне журі. Так, до 150-річчя українського театру виник єдиний у всій Європі фестиваль жіночої творчості, до якого допускаються спектаклі з актрисою в головній ролі. Це теж данина славній землячці, як і підкреслення ролі жінки в сучасному українському суспільстві. На думку фахівців, ніжинці витримують найвищі вимоги, сягаючи академічного рівня.
Відповідає високим вимогам і робота режисерів, яких запрошують з інших театрів держави, своє бачення і в художника та завідуючих літературною та музичною частинами – театр мистецтво поліфонічне, інакше не можна досягти мети.
Часи нині круті, той же Ніжинський театр позбавлений державних дотацій, отже, треба заробляти самим. І це йому вдається завдяки адміністративному хисту генерального директора, заслуженого працівника культури Юрія Муквича, непогасному творчому горінню Алли Соколенко. Тому за всіма показниками ніжинці перебувають на першому місці, відтіснивши своїх колег із обласного центру. Вони вірять у завтрашній день, хоч, як каже Юрій Миколайович, за останні 11 років на постановку нових спектаклів не виділено жодної копійки. І доводиться шукати меценатів, завантажувати роботою свої виробничі цехи, як мовиться, викручуватися.
Що ж , якщо душа не спить, вічним буде високе мистецтво. Навіть якщо воно поціновується за залишковим принципом. Навіть коли театральний транспорт пережив молодість мало не в середині минулого століття. Навіть якщо зарплата актора доводить до сміху базарну торговку.
Одне мені ясно після знайомства з глибокою історією унікального колективу, якому незабаром виповниться 80 років, після перегляду спектаклів: Ніжинський театр цілком заслуговує на академічне звання. Це потрібне скоріше не акторам – потрібне всім нам.
Леонід Горлач
Джерело: Отчий поріг, січень 2012. – № 1. – ст. 12-13.
