27 березня – Міжнародний день театру. Міжнародний день театру - це не просто професійне свято митців сцени, це свято мільйонів глядачів, це величезний вклад всіх робітників театру від театральних режисерів, акторів і сценографів до білетерів.
До вашої уваги - інтерв’ю з актором Ніжинського академічного українського драматичного театру імені Михайла Коцюбинського Олександром Реп’яхом, нині бійцем ЗСУ, який добровільно обрав холодний окоп замість затишної сцени.
Журналісти MYNIZHYN.com поговорили з ним про війну, ситуацію за лаштунками театру та майбутню Перемогу.
– Олександре, Ви пам’ятаєте день, коли почалося повномасштабне вторгнення? Ви були готові до цього? Поділіться враженнями.
– 24 лютого я прокинувся, як і більшість, від телефонного дзвінка. Родичі дружини, які живуть на Херсонщині, сказали що бомблять Нову Каховку. Усвідомлення прийшло не відразу, нас начебто і готували інформаційно (тривожна валіза тощо), але повірити було дійсно складно.
– Ви змінили професію актора на дуже небезпечну – військовий. У який спосіб Ви потрапили до лав ЗСУ?
– 9-го березня минув рік, як я вступив до лав нашої армії. Пішов добровольцем, раніше не служив. Тоді ворог був близько до Ніжина, бої точилися поруч, війна була поруч. Рішення було продиктоване емоціями – я хочу захистити свою сім'ю від цього жаху. Тоді прийшло усвідомлення – війна зачепить всіх, вона не буде дивитися на твій фах, освіту, вік... На жаль.
– Що Вас мотивує до боротьби з ворогом?
– Найкраща мотивація – мій син, моя сім'я. Я не можу пройти осторонь, коли людині погано, а тут – війна. Актори – дуже емоційні люди, інших у нашій професії не буває. Усі події ти переживаєш усім серцем, щиро. Якщо смієшся, то від всієї душі, якщо відчуваєш лють, то вона охоплює до кінчиків пальців. Я трансформував свою лють. ЗСУ – це мій спосіб боротьби.
– Театр в умовах війни. Ви продовжуєте зараз грати на сцені?
– Поєднувати театр і армію неможливо, адже у Ніжині я буваю рідко. Як і всі мої побратими. Часто дуже хочеться бути вдома, ходити на роботу, чути оплески. Але я обрав інший шлях і не шкодую. У театрі я з 2006 року, це величезна частина мого життя. Я вірю, що обов'язково повернуся на сцену.
– Що змінила військова служба для Вас як особистості та як вплинула на Вашу акторську діяльність?
– Першим, що я переніс з театру на службу, став позивний – "Актор". Я знаю, що в багатьох хлопців, котрі прийшли до армії з театру, ідентичний. Тож нас багато! (Сміється – авт.). Колись, на одному з місць служби, хлопці дізналися, де я працюю. І почалося: "Організуй нам драмгурток – будемо вистави командирам показувати". Без почуття гумору в армії так само як і в театрі – не обійтися.
– Ніжин на початку березня минулого року був в оточенні. На Вашу думку, що врятувало нас від окупації? Де Ви були в цей час?
– Саме в цей час я і пішов до військкомату. Багато хто навіть не знав, що наше місто майже оточене. Хтось щось десь чув – от як це було. А достеменно, крім військових, ніхто не знав. Уже коли мене прийняли до ТРО, картина повністю прояснилася. Я знаю, які бої точилися навколо. А врятували нас такі ж прості хлопці, як і я. Віддали найцінніше - життя.
– Сильний загартований дух українського народу не дає ворогу нас зламати. На Вашу думку, чого нам не вистачає для нашої перемоги?
– Питання важке, дуже багатогранне. Дух українського народу зміцнів, і це мотивує, заряджає позитивом. Та, водночас, армія втомлюється. Їй потрібні свіжі сили. Двозначне якесь відчуття, коли бачиш здорового молодика, який тікає від вручення повістки. Я розумію, що без мотивації в армії він тільки горя наробить, і, водночас, не розумію відсутність цієї мотивації. Хто ж захистить твоє місто, твою сім'ю, матір, дитину? Мені цей момент зовсім не зрозумілий. Взагалі, проблем у нашому суспільстві вистачає. Війна не знищила, наприклад, корупцію, зрадництво, сепаратизм. Знову ж таки – на жаль.
– Яким Ви бачите день нашої Перемоги? Чи можливий, на Вашу думку, сценарій, де ми можемо програти?
– Наш день Перемоги буде з присмаком сліз. Але він ОБОВ'ЯЗКОВО буде. Не через тиждень, місяць, два, але буде. Я уявляю собі купу людей на вулицях, котрі сміються, плачуть, обіймаються. І повірте, це буде саме так! Нас об'єднала війна, а Перемога поріднить навік. Я, особисто, поїду в Крим купувати дачу! (Сміється – авт.) Іншого сценарію не буде. Я впевнений.
– Яка обстановка за лаштунками театру на сьогодні?
– Моя дружина також працює у театрі, тому обстановку я знаю. Як то кажуть – "розвідка доповідає". 24 -го лютого змінилися всі ми. Назавжди. Театр пристосувався до нових реалій і успішно відновив свою роботу. Цьогоріч багато прем'єр, на будь-який смак. Їх варто подивитись, особисто всім раджу. Беріть за руку свою половинку і йдіть до театру. Там можна і поплакати, і посміятися, і просто відпочити.
– З огляду на ситуацію в країні, на скільки зараз важлива підтримка для акторів театру?
– Підтримка зараз потрібна, як ніколи. Ще раз наголошую – ходіть до театру, у музеї, кінотеатри. Відпочивайте душею. Зараз це необхідно усім. Немає кращої мотивації і нагороди для актора, ніж оплески глядачів. Взаємодопомога і підтримка – це саме те, що врятувало нас у перші місяці війни. І саме вони допоможуть нам перемогти.
– Як зміниться театр після війни? Ви будете продовжувати акторську діяльність чи надасте перевагу службі в Збройних силах України?
– У нашій професії, як кажуть, завжди дефіцит на хлопців. З війною ситуація тільки погіршилася. Як на мене, це єдина проблема для усіх театрів України. Як зміниться? Театр вже змінився, інакше він би перестав існувати. Кожне слово, яке промовляє актор, тепер звучить по-іншому, сприймається глядачем по-іншому. Реалії життя: не можеш пристосуватися – зникаєш. Театр змінився, але головну свою місію він продовжує виконувати – надихати, учити, розвивати. Після нашої перемоги я хочу повернутися на сцену. Хто хоч раз спробував, що таке бути актором, мене зрозуміє. Колишніх акторів не буває. Це на все життя.
– Щоб Ви хотіли побажати ніжинцям?
– Найголовніше – терпіння. І віри. Вірте в ЗСУ. Вірте у нашу Перемогу. Все буде – Україна!
Фото з архіву бійця
Спілкувався: Олександр Воронуха
Оригінальння стаття: MYNIZHYN.com
