Історія Ніжинського драматичного театру ім. М.Коцюбинського налічує багато славних сторінок, які навічно залишилися в пам’яті не одного покоління глядачів цього прославленого мистецького колективу. І це не випадково, бо в ньому працювали видатні митці, які своєю грою хвилювали глядачів, змушували їх напружуватись, з увагою слідкувати за розвитком дії, або ж веселитися, сміятися, підспівувати разом з акторами у комедійних виставах, задумуватися, переживати і не заспокоюватися ще довго після вечірньої зустрічі з акторами.

Нині, перегортаючи ці надзвичайно насичені сторінки історії, хочеться згадати хоча б деяких із тих, хто надовго запам’ятався глядачам: народні артисти УРСР Б.Лучицький, В.Ігнатенко, Г.Пащенко, заслужені артисти УРСР А.Лучицька, В.Тось, І.Бровченко, В.Авра-менко, О.Горбенко, а також народом визнані народними – В.Білоусова, К.Репенько, Н.Старикова, І.Коршикова, О.Сидельникова, В.Козицький, І.Красс, М.Гончаров та інші актори старшого покоління. Незабутніми залишилися і представники молодшої гілки 80–90-х років: Г.Білецька, Л.Мерва, Г.Литвиненко, О.Чумаченко, М.Мироненко, О.Коваленко, а також ветерани сьогоднішньої сцени А.Мазепа, Л.Чевичелова, Г.Коршикова. А скільки поруч з ними було цікавих акторів, які, починаючи з 1993 року, працювали в театрі [1].

У життєвій долі Ніжинського театру було немало радісних, хвилюючих подій, чимало яскравих театральних вистав, відзначених преміями і нагородами. Але доля не жалувала цей колектив. В історії театру було і декілька особливо напружених моментів. У перших роках функціонування України як незалежної держави Ніжинський театр продовжував стабільно працювати, хоч він і відносився до розряду пересувних колективів. Треба було заробляти гроші, мандруючи по різних областях країни. Головне було те, що театр мав хороший репертуар і колектив акторів: Ганну Пащенко, Ганну Білецьку, Людмилу Мерву, Людмилу Чевичелову, Григорія Литвиненка, Ольгу Чумаченко, Олега Коваленка, Миколу Мироненка, Андрія Мазепу. Директором театру був Віктор Гаврилюк.

Серед вистав того часу найпомітнішими були "Кайдашева сім’я" І.Нечуя-Левицького, "Мина Мазайло" М.Куліша, "Душогуби" І.Тогобочного, "Мар’я" А.Кудрявцева, "Криваве весілля" Ф.Лорки, "Дивна місіс Севідж" Д.Патрика, "Сватав Гриць удовицю" В.Канівця, "На віру" М.Коцюбинського, "У сутінках долини" Д.Сінга, а також деякі твори дитячого репертуару.

У цих виставах кожний із згаданих акторів міг розкритися, проявити свій талант. Кожна з цих робіт ніжинців була подією для глядачів, свідченням того, що тут працюють талановиті актори. Скільки разів змушували вони нас хвилюватися, переживати за долю героїв вистав, скільки разів щеміло серце і боліла душа у залі театру. І ми платили гучними оплесками, букетами квітів тим, хто змушував забути хоча б на годину про своє буденне життя. Відзначення деяких вистав на конкурсах – підтвердження успіху.

У грудні 1993 р. Ніжинський драматичний театр святкував своє 60-річчя. Напередодні ювілею провідній актрисі театру Ганні Пащенко було надане звання народна артистка України.

Поїздка у 1994 р. до Москви укріпила віру колективу в те, що вони спроможні показувати своє мистецтво вибагливому театральному глядачеві. Шість вистав, представлені українською мовою при повному залі, були тепло прийняті. Ділячись своїми враженнями від поїздки, О.Чумаченко стверджувала: "Не думаю, що гастролі ніжинців у Москві стали подією для російської столиці. Але те, що це подія в житті нашого театру і в культурному житті Ніжина – факт незаперечний".

Намітились цікаві зв’язки з іншими творчими колективами, зокрема, з Львівським театром ім. М.Заньковецької на чолі з народним артистом СРСР, народним артистом України, лауреатом державної премії ім.Т.Шевченка Федором Стригуном. Театр не лише показав 21–22 грудня 1995 р. свої вистави ніжинцям, демонструючи високу майстерність, а й допоміг акторам театру ім. М.Коцюбинського у вирішенні творчих питань.

З львівського театру до ніжинського у березні 1996 р. перейшла молода талановита актриса Алла Соколенко, яка зразу влилась у репертуар театру в нову постановку вистави за п’єсою Б.Шоу "Пігмаліон".

25 березня 1996 р. театр взяв участь у всеукраїнському фестивалі "Слов’янські театральні зустрічі" з виставою "Пошились у дурні" М.Кропивницького. Проте ця вистава засвідчила, що театр переживає не прості часи. Колектив залишили з різних причин Г.Пащенко, Г.Литвиненко, Л.Мерва, Л.Остапенко. Погіршилось фінансове забезпечення, яке не давало можливості вводити в репертуар складані драматичні твори. Актори змушені були грати переважно дитячі вистави. На 1 січня 1998 р. у репертуарі театру були вистави: "Сонячний зайчик" В.Нестайка, "МУПС" О.Чумаченко, "Таємниця старовинного годинника" В.Орлова та концерт-бенефіс до ювілею артистки театру Г.Білецької "Бенефіс, бенефіс…", який завжди проходив з аншлагом, бо це була улюблена актриса глядачів. Театр працював над новими виставами: "Фея гіркого мигдалю" І.Кочерги, "Кайдашева сім’я" І.Нечуя-Левицького, "По щучому велінню" М.Старицького. Але це не покращило складність ситуації в театрі, яка ще більше поглибилася, коли у січні 1999 р. В.Гаврилюка перевели на роботу до Чернігівського обласного музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка, призначивши його на посаду директора. У ніжинському театрі директором став О.Василенко, який у цей складний час не зміг об’єднати навколо себе колектив, запропонувавши своє бачення подальшого функціонування театру на новому етапі. З театру пішли провідні актори: Г.Білецька, О.Чумаченко, О.Коваленко.

У серпні 2000 р. на колегії Чернігівського обласного управління культури розглядалося питання про розформування Ніжинського драматичного театру ім. М.Коцюбинського. Дожилися. Славетний театр на грані закриття. Відвернулися ті, хто повинен був би допомогти, підтримати, заохотити. Та й колективові треба було по-іншому вирішувати творчі проблеми. Хоча нині розумієш, що можна зробити, коли свого приміщення немає, бо кінотеатр, переданий театрові, не перебудовувався, транспорт весь вийшов з ладу і виїхати з виставами за межі міста не було на чому, та й бензину ні за що було купити. Директор театру О.Василенко поклав на стіл голові міськвиконкому М.В.Приходьку заяву про звільнення. І пішов, більше не з’явившись до театру.

Аналізуючи цю драматичну ситуацію 2000 р., розумієш, що перед міськвиконкомом і його головою стояло питання: спасти театр, чи залишитись місту без нього. І тут треба відзначити далекоглядність М.В.Приходька, який проявив наполегливість і спас театр, призначивши нове керівництво, знайшовши спонсорів в особі начальника Укрзалізниці М.Кирпи та мера Києва О.Омельченка та взявши їх під контроль разом з Головою Верховної Ради І.Плющем реконструкцію театру.

7 вересня 2000 р. директором Ніжинського театру ім. М.Коцюбинського був призначений Юрій Миколайович Муквич, енергійний, цілеспрямований працівник, який поставив перед собою завдання: ніжинці зможуть перемогти кризу і довести, що вони гідні тих великих традицій, які накопичили їх попередники.

Засідання художньої ради театру 8 вересня 2000 р. підтвердило, що колектив готовий підтримати нового директора. В цих умовах вирішено було поновити деякі вистави, підготувати концертні програми. За короткий час з 10 вересня до 15 грудня 2000 р. була показана вистава-бенефіс артиста театру Миколи Мироненка "Панове, я – король! Вам це відомо?", деякі вистави "Терем-Теремок" С.Маршака, "Дід Мороз" Є.Щурінова, "Свято св. Миколая" І.Франка, а згодом – "Запрошує Снігуронька" А.Абрамцевої, "Ялинка-Верховинка" В.Орлова, "Бригадир" Д.Фонвізіна.

Колектив театру поновив вистави "Дім божевільних" Е.Скарнепина, "Ніч перед Різдвом" М.Гоголя, підготував нові – "Згадаймо, братія мої", за творами Т.Шевченка, "Ведмідь", "Освідчення" А.Чехова. Були поставлені театралізовані концерти "Зоряне небо", "Вклонися, моя Україно, цим величним і скромним" (до Дня Перемоги) та творчий вечір "Театр буде жити", до 95-річчя засновника Ніжинського театру Б.Лучицького. У травні–червні 2001 р. була поставлена вистава "Наталка Полтавка" за п’єсою І.Котляревського.

Театр ожив, у колективі затеплилася надія на те, що він буде збережений, що своєю творчою працею доведе спроможність творити справжнє мистецтво [2].

2002 р. у житті театру був визначальним. 8 березня у святковій хвилюючій атмосфері було відкрито нове приміщення театру. З цього часу він перетворився з пересувного у стаціонарний [3].

Провідній актрисі театру Аллі Соколенко в цей же день Голова Верховної Ради України І.Плющ вручив посвідчення про присвоєння їй почесного звання заслужена артистка України.

Театр виходить на новий творчий рубіж. Зберігаючи традиції, які намітились у попередні роки включати до репертуару як вистави для дорослих, так і для дітей, керівництво театру бере курс на п’єси, які були не легкими для постановки. У театр повернувся А.Мазепа, прийшли нові актори В.Кобзар, Ю.Бірзул, Є.Кірсанова, А.Буняєв, режисери В.Галена, О.Кобзар. Хоча не всі вони залишилися у театрі, але на той час це була значна підмога.

У кінці березня трупа театру взяла участь у 12 міжнародному театральному фестивалі "Слов’янські театральні зустрічі", показавши виставу "Брехня" В.Винниченка і отримавши 1 премію. І це не випадково, бо ця вистава засвідчила творчий зріст театру, вона була визначальною. Що ж було в ній такого, що

Чи можна знайти такі слова, які б одночасно передали і щем серця, і радість почуттів, і стурбоване хвилювання? Важко. Але все це відчути зразу можна. І підтвердженням цього є вистава Ніжинського українського драматичного театру імені М. Коцюбинського "Брехня".

У людини, яка добре знає історію театру, його долю, виникає гордість, що театр заслужено отримав приміщення. І ніжинці пишаються тим, що, як і в інших обласних та столичних містах, вони можуть спокійно зайти до будинку театру, роздягтися, неквапливо піднятися на другий поверх, зайняти своє зручне місце і чекати, чекати вистави, яка ось-ось розпочнеться. Готові декорації, працюють освітлювачі. Ось-ось зазвучать перші музичні акорди, і один за одним вийдуть на сцену актори, зайняті у виставі "Брехня": заслужена артистка України А.Соколенко, давно знайомі глядачам Л.Чевичелова і А.Мазепа, і менш знайомі, але вже добре прийняті ніжинським глядачем В.Петров, А.Бібаєв, А.Буняєв, Д.Лобур, Т.Герасименко.

Звучить спочатку тихо, а потім все голосніше музика. Це "Мелодія" М.Скорика у гарному аранжуванні А.Тішкова з вокалізмом у виконанні Алли Хоменко, Вона настроює глядачів на сприйняття вистави, створеної на основі п’єси В.Винниченка "Брехня" [4].

Все на сцені уміло і до деталей продумано. Дійство проходить в одній кімнаті без зміни декорації. Лоджія, яка умовно відгороджена від кімнати в глибині сцени, красиво прикрашена квітами та зеленню і використовується у різний час по ходу розвитку дії. Вона досить ефектно освітлюється, що дає можливість відчути добовий відрізок часу Бічні двері глядацького залу, що примикають до сцени, теж послуговуються. Все це дає можливість розширити місце дії. І в той же час наблизити глядача до того, що відбувається на сцені.

За характером подій "Брехня" – сімейно-побутова п’єса, але за складністю ситуацій, їх розвитком – це глибоко психологічна драма.

Правда, слід зразу ж зауважити: якою буде вистава, це залежить від складу виконавців, їх майстерності. І ніжинці зуміли так захопити глядача, що в переповненому залі протягом 2-х годин дійства стояла мертва тиша, яка тільки інколи переривалася оплесками. Нелегко тримати у такій .напрузі зал заслуженій артистці України Аллі Соколенко. Але вона протягом всієї вистави натягувала душевну струну так, що глядач в тривозі забувши, де він є, не тільки спостерігав за тим, щоб ця струна передчасно не лопнула, а й співпереживав за складною ситуацією, в якій опинилась не тільки героїня п’єси Наталя Павлівна, а й сама виконавиця.

Брехня. Скільки її на світі, скільком людям вона запаморочувала розум, яких тільки відтінків вона не набирала, в які тільки вбрання вона не одягалася, але завжди залишалась брехнею. Одна відрада, як найшвидше розкрити її, щоб вона не втягла в свої лещата якомога більше людей. Для її проявів ситуації бувають різні. І для героїні п’єси В.Винниченка "Брехня" Наталі Павлівни вона увійшла неначе сама по собі, як увійшло у її життя одруженої жінки, кохання до студента Тося (артист Андрій Буняєв).

Наталя Павлівна заграє з своїм юним коханцем, який уже не може терпіти того становища, в якому опинився, бо справді кохає її, і хоче, щоб вузол брехні, в якому вони опинилися, був розв’язаний.

У цих сценах і Алла Соколенко, і Андрій Буняєв відтворюють психологічно гостру життєву ситуацію, наповнену і ревнощами, і глибокими почуттями, і відчаєм втрати.

Якби тільки на цьому була побудована п’єса, то, мабуть, вона завершилась би щасливим кінцем. Наталя Павлівна, яка глибоко поважає свого чоловіка Андрія Карповича, хвору людину, талановитого хіміка-механіка, винахід якого має ось-ось завершитися і принести в сім’ю достаток, а з ним і зніме з них клеймо старців, добре розуміє, що піти з Тосем вона не зможе. І не тому, що не кохає, а тому, що ця зрада буде для її чоловіка більше, ніж її смерть. Тось заспокоїться, зустрівши тут же, в цій сім’ї юну сестру Андрія Карповича Саню (артистка Д.Лобур), покохає її, бо її є за що кохати – за чистоту почуттів і намагання жити по правді (до чого прагне і сам Тось). І все.

Але не так то просто буває в житті. Біда не сама ходить, а з дітками. Так і тут, в життєву ситуацію, побудованій на брехні, вривається зі своїм несподіваним коханням Іван Стратонович, помічник чоловіка Наталі Павлівни. Артист Андрій Бібаєв подає його жорстокуватим. І все це підкреслюється і одягом (сорочка з ґудзиками на боці, яку носили в кінці XIX – на початку XX ст. представники робітничої верстви), і заправленими в чоботи штанями, і ходою, і характером спілкування тощо. Спостерігаючи за всім цим, думаєш, а чи має право ось така "необтесана" людина претендувати на кохання такої красивої і талановитої, музично обдарованої жінки? А чому б і ні. Але не шляхом шантажування, на який вступає Іван Стратонович.

Андрій Бібаєв досить рівно веде свою роль. Інколи його герой викликає у глядача неприязнь, а потім викликає якесь почуття відстороження, бо його кохання пов’язане з жорстокістю. А воно цього не терпить. Майстерність актора полягає в тому, щоб не залишити глядача байдужим, захопити все його єство. Епізоди, які ведуть разом Алла Соколенко і Андрій Бібаєв, дуже напружені, рвучкі. Та й вони не можуть бути іншими, бо базуються на різних моральних принципах: ти або моя, або ж я читаю листи чоловікові і всій сім’ї від коханця, а це приведе не тільки до розриву цієї сім’ї, а й до смерті тих, кого героїня глибоко поважає: чоловіка, батька. Є й інший вихід – розв’язання –смерть. І Іван Стратонович

дає Наталі Павлівні флакончик із ціанистою рідиною начебто вишнево-лаврові краплі від головного болю, на всякий випадок, щоб випила вона їх тоді, коли прийме рішення відмовитись від нього. Часті, різкі репліки, які кидає Іван Стратонович нагадуючи героїні, що їй слід прийняти краплі, дають глядачу зрозуміти, що він мав на увазі, і від цього мороз по спині проходить. Його репліки, немов би маленький молоток, яким б’ють по тімені. Він ще не вбиває, але вже б’є, і це відчутно по тому стану, в якому знаходиться героїня. І цей стан дуже майстерно передає актриса.

"Людям не потрібно правди чи брехні, їм треба щастя, спокою. А якщо брехня може це дати, то слава брехні! Слава!" І цю тезу протягом всієї вистави, майже до останньої сцени намагається довести Наталія Павлівна. І Алла Соколенко допомагає їй це зробити досить переконливо. Майстерність актриси дає можливість глибоко розкрити різні відтінки стану героїні, інколи це неждані, різкі вигуки, тонкі лещосливі приголублення, розважливі, основані на життєвому досвіді, роздуми.

Але героїня не забуває, і про те, що "все одно кожна брехня колись відкриється, і спокій прийде тільки через смерть, і це буде в тисячу разів краще, ніж зрада". І вона доводить цю думку до завершувального кінця. Іншого виходу у неї немає. Бо бути брехливим і правдивим одночасно – неможливо. Героїня залишається по відношенню до своїх близьких чесною, і це виправдовує її трагічний кінець. Звичайно, краще, щоб у житті цього не було.

Створити глибоку психологічну виставу, зразу скажемо, важко. Бо все залежить, у даному випадку, не тільки від провідної актриси, а і від всього акторського ансамблю. А нам здається, що він попрацював добре. І кожен з авторів, якою б маленькою не була його роль, вносить саме ту часточку свого вкладу, яку вимагає від нього хід всієї вистави. Цього домагаються і артисти В.Петров, Д.Лобур, Т.Герасименко. Андрій Мазепа виразно і по-життєвому просто створює образ батька, для якого щастя своїх дітей над усе. Актор уміє знайти для небагатослівного свого персонажа такі деталі, які роблять образ привабливим. І в цьому майстерність актора. Не можу тут не згадати у виставі дяка "Сорочинсь-кий ярмарок", коли Андрій Мазепа, виконуючи цю роль, пробігає дрібненькою-дрібненькою підстрибуючою ходою через всю сцену, захоплюючи нею Солоху (арт. Л.Чевичелова), яка при його появі забувала і про сварку з своїм чоловіком Солопієм. Знахідка була настільки вдалою, що вона запам’ятовувалася надовго і заміняла будь-який монолог.

У п’єсі "Брехня" Л.Чевичеловій дісталась роль покоївки Пульхери. Актриса досить виразно розкриває образ цієї жінки, яка стурбована нестатками сім’ї і яка радіє разом з родиною, коли наступає хвилина нових сподівань. Пісня, яку виконує актриса, дає можливість підкреслити народну невмирущу мудрість і вміння пожартувати у будь-яку причетну для цього хвилину.

По ходу розвитку дії актори виконують багато українських пісень. Чи не забагато їх? Ні. Може, треба подивитись на них у 2-й дії. Але кожна із них дає можливість продемонструвати не стільки вокальні здібності Алли Соколенко та й інших акторів, вони чудові, скільки створити фон дії, розкрити життєву ситуацію, підкреслити той стан героїні, в якому вона знаходиться. Музичне оформлення прекрасне, і тут велика заслуга А.Тішкова. Без нього вистава була б збіднена. Слід згадати тут і концер-тмейстера Галину Брюзгіну, яка добре попрацювала з виконавцями пісень.

Вистава вдалася. Режисера О.Сторожука і весь колектив, задіяний у її підготовці, можна сміливо вітати. Цей спектакль можна показувати на будь-якій сцені – і в Чернігові, і в Києві, і в Москві... , бо він створений майстерно. А саме цим професіоналізмом і може завоювати театр довіру глядачів і довести на всіх рівнях, що колектив не просто виживає, а живе творчим життям) створює вистави, які запам’ято-вуються надовго.

Таким було наше враження від вистави в той час, таким воно залишилося і нині, бо справжнє мистецтво залишається в пам’яті надовго.

У 2002–2003 рр. театром були показані вистави "Продовжимо вранці" О.Матусова та І.Шуба, "Пеппі – довга панчоха" В.Лунгіна, "Містер Іцек" О.Петрова, "Стережися лева" Я.Стельмаха, "8 люблячих жінок" Р.Тома, "Анфіса" Л.Андрєєва, "Інтриги кохання" Г.Квітки-Основ’яненка, а також для дітей "Ці вільні метелики" Л.Герша, "Зайчик-зазнайчик" та "Чарівні пригоди у казковому лісі" С.Михалкова, "Таєм-ниця невідомого лісу" С.Маршака та інші.

Слід відзначити, що увага колективу театру до дитячого репертуару, має велике виховне і патріотичне значення. У наш складний час слід не забувати, що формування прекрасного в житті людини відбувається у ранньому віці. І діти з задоволенням ходять на вистави Ніжинського театру.

Але повернемося до основного репертуару. Вистава, яка надовго залишилася у пам’яті глядачів, була "Містер Іцек" О.Петрова з життя єврейського народу. Її поставив режисер Володимир Галена. Це була одна із перших його постановок у Ніжинському театрі і виявилася досить вдалою. Сприйняттю своєрідного побутового життя єврейського народу допомогла музика. У виставі зазвучали пісенні твори М.Шуфутинського та єврейські народні танцювальні мелодії. Вдало впліталися у контекст драматургічного тексту танцювальні епізоди, поставлені талановитим хореографом заслуженим працівником культури України Галиною Тимошенко.

Основні ролі у виставі виконували Ю.Муквич (Соломон), А.Буняєв (Іцек), А.Соколенко (Роза), А.Мазепа (Жебрак), О.Шурміль (Катя), Є.Кірсанова (Міла), Д.Лобур (Ліда) та ін. Кожен із акторів

відчував велику відповідальність, бо це була вистава на підтвердження майстерності. Кожен із акторів намагався різними засобами – мімікою, мовою, жестом, танцем, дотепно сказаним словом, психологічно створеною мізансценою розкрити своєрідність персонажу.

То ж не випадково, що на 5 міжнародному фестивалі європейської творчості "Мандруючі зірки", який проходив у Києві, вистава "Містер Іцек" 18 вересня 2003 р. отримала першу премію.

Виставу "Інтриги кохання" Г.Квітки-Основ’яненка ніжинці показали на міні-фестивалі, який проходив у новому приміщенні театру з участю Львівського національного академічного драматичного театру ім. М.Заньковецької, Чернігівського обласного академічного театру ім. Т.Шевченка та Чернігівського обласного молодіжного театру. Ця вистава на 14 міжнародному фестивалі "Слов’янські театральні зустрічі" отримала 2 премію.

Такі були роки утвердження театру на його новому історичному етапі. 2003 р. – рік 70-річчя від дня заснування театру завершився успішно. І звичайно, в цьому велика заслуга директора Ю.Муквича, який зумів не лише організувати колектив, а й дати можливість повірити в свої сили, а також заслуженої артистки України А.Соколенко, всіх акторів і працівників сцени – заступника директора з виробничих та постановчих питань С.Зеленського, начальників звукоцеху О.Сороки, освітлювального цеху А.Біркун, костюмерного цеху Г.Зеленської, бутафорсько-реквізитного цеху О.Купрієнко, монтувального цеху С.Голяницького, перукарського цеху Л.Ємельянової та заступника директора з питань організації глядача І.Топольської.

Визначною подією у житті театру була вистава "Марія Заньковецька" за п’єсою І.Рябокляча "Нескорене серце", співавтором якої став Л.Новоградський. Поява цієї вистави не була випадковою. У 2004 р. виповнювалося 150 років від дня народження видатної української актриси, ім’я якої навічно пов’язано з Ніжином. Більше того, дирекція Ніжинського драматичного театру ім. М.Коцюбинського запропонувала започаткувати в Ніжині "Всеукраїнський фестиваль театральної жіночої творчості ім. М.Заньковецької". І п’єса І.Рябокляча була саме тим матеріалом, який давав можливість продемонструвати майстерність у виконанні жіночої ролі і віддати глибоку шану великій актрисі, нагадати нинішньому поколінню про славну землячку, справжню патріотку, яка щиро любила Україну і український народ. Режисером-постановником вистави був заслужений діяч мистецтв України Олександр Бойцов, хореографом заслужений артист України Валерій Кирилюк.

Головну роль Марії Заньковецької доручили виконати заслуженій артистці України Аллі Соколенко. У виставі були зайняті Ю.Муквич (М.Кропивницький), А.Буняєв (М.Садовський), А.Мазепа П.Саксаганський), А.Борисенко (полковник Хлистов), М.Мироненко (батько Марії), Г.Коршикова (мати Марії), Л.Савич (Іда Гаврилівна), І.Олійник (Барська), В.Гилена (Суворін).

Алла Соколенко психологічно тонко передала стан Марії Заньковецької, коли перед нею постало питання: залишатися в забезпеченій сім’ї полковника, маючи в достатку все, чи іти в невідомий світ мистецтва? Що на неї там чекала? Але любов до театру, відчуття того, що вона зможе своїм мистецтвом допомогти людям пробуджувати громадянську свідомість у вирішенні складних життєвих проблем, нести чарівне українське слово та пісню в широку аудиторію, взяло верх. Алла Соколенко сприйняла долю Марії Заньковецької немов би свою, тому її монологи проникалися щирістю і були не грою актриси, а справжнісінькою правдою, тож і глядачі це сприймали з хвилюванням і доброзичливістю.

Алла Соколенко зуміла з усією тонкістю відтворити душевний стан великої актриси, її життєві перипетії так тонко і глибоко, що глядач був немов би заворожений.

Роль М.Кропивницького була і для Юрія Муквича однією з перших складних робіт. Проте цю роль він зіграв прекрасно. Живим і правдивим він у нього вийшов. Глядачі побачили справжнього великого майстра сцени. Для Андрія Буняєва, виконавця ролі М.Садовського, складність полягала в тому, що йому слід було розкрити не лише глибокі почуття до Марії Костянтинівни як майбутньої його дружини, так і розкрити себе як майстра сцени, який буде йти поруч з великою актрисою, приносячи їй радість і немало життєвих прикростей. І ці риси характеру М.Садовського майстерно розкрив А.Буняєв. Всі, хто брав участь у виставі, кожний по-своєму правдиво показали своїх героїв на сцені.

Глядач Ніжина тепло зустрів нову роботу колективу театру. Вистава тріумфально пройшла не лише в Ніжині, а і в інших містах та містечках України. І скрізь її приймали однаковісінько – тепло, з хвилюванням і щирою вдячністю за майстерність і можливість познайомитися зі складною творчою долею М.Заньковецької. Тож не випадково, що у вересні 2005 р. на 35 всеукраїнському театральному фестивалі "Вересневі самоцвіти" у м.Кіровограді вистава Ніжинського театру "Марія Заньковецька" отримала 1 премію. Артистам А.Соколенко та Ю.Муквичу вручено дипломи "За кращу жіночу та кращу чоловічу роль у мелодрамі І.Рябокляча та Л.Новоградського "Марія Заньковецька". Це перемога, і значна перемога!

Ніжинці вирішили показати свою роботу у Львові, на сцені театру ім. М.Заньковецької, того театру, який з честю носив славне ім’я актриси ще з 1922 року. Саме тут уперше і була поставлена п’єса І.Рябокляча, саме тут протягом 20 років грали роль Марії Заньковецької прославлені українські актриси, отримуючи за це премії і нагороди.

Вистава "Марія Заньковецька" була показана останньою у циклі робіт, запланованих на двохтижневі гастролі. Переповнений зал із напругою слідкує за розвитком дії, за надзвичайною долею М.Заньковецької. Алла Соколенко згадувала: "Ми всі хвилювалися. Та коли після 1 дії зал вибухнув оплесками і щирим "Браво! Браво!", ми були просто щасливі.

Друга дія… Кожна фраза про Україну, про рідний край, Ніжин супроводжувалася оплесками. Ми відчули, що ми рідні тут, на Львівщині, що ніякі політичні передвиборчі баталії не зможуть роз’єднати могутній народ України" [5].

Звучать останні слова виконавиці ролі Алли Соколенко – і зал зривається оплесками, вигуками "Браво". Глядачі довго не відпускали акторів. На сцену піднявся кремезний сивочолий чоловік. Це був художній керівник Львівського театру, прославлений виконавець ролі М.Садовського у виставі Федір Стригун. Він сказав пророчі слова: "І я, і глядачі, які зараз у цій залі впевнилися у тому, що мрія Марії Заньковецької дійсно здійснилася. У Ніжині є високопрофесійний драматичний театр. За вашу творчість я схиляю перед вами голову".

У 2004–2005 роках були також цікаві роботи: "Ніч на Івана Купала" М.Старицького, яка отримала 1 премію на 15 міжнародному фестивалі "Слов’янські театральні зустрічі" (м.Чернігів, 2004) та на 8 міжна-родному фестивалі "Мальпомена Таврії" (м.Херсон, 2006 р.), "Дорога Памела" Дж.Патріка, "Ханума" А.Цагареллі, яка отримала 2 премію на 7 фестивалі "Мальпомена Таврії", "Ваш подвиг житиме в віках" (за повістю Б.Васильєва "А зорі тут тихі") та інші, які засвідчили наполегливу роботу акторів над удосконаленням своєї майстерності.

Підсумовуючи розповідь про період виходу театру із "кризи", можна з упевненістю говорити, що три вистави на сцені театру – "Брехня", "Містер Іцек" та "Марія Заньковецька" були визначальними. У цей складний для театру час саме вони, різножанрові вистави, глибоко психологічна, комічно-музична і драматична, дали можливість розкрити акторам свою майстерність, показати себе з різних сторін, допомогти утвердитися колективу. Попереду будуть ще нові вистави, нові здобутки, але ці роботи надовго залишаться в пам’яті як працівників театру, так і глядачів. Колектив театру здобув перемогу, він довів усім, що у Ніжині є кому продовжувати та утверджувати великі традиції Марії Заньковецької. Сподіваємося, що і нинішній склад театру – заслужена артистка України Алла Соколенко, заслужений працівник культури Юрій Муквич, артисти: Людмила Чевичелова, Андрій Мазепа, Галина Коршикова, Андрій Буняєв, Людмила Савич, Галина Рубекіна, актор і режисер, заслужений артист України Олексій Биш [6], Лариса Нечваль, Микола Дерновий, Олексій Крутько та інші в нових умовах ще вище піднімуть планку майстерності і будуть постійно доводити, що Ніжинський драматичний театр ім. М.Коцюбинського був і залишається в ряду провідних театрів України.

Г.В.Самойленко

1. Самойленко Г. В. Театральне та музичне життя в Ніжині в ХVІІ–ХХ ст. / Г. В. Самойленко. – Ніжин, 1995. – 166 с. ; Самойленко Г. В. Ніжинський драматичний театр ім. М.Коцюбинського / Г. В. Самойленко. – Ніжин, 1996. – 108 с.

3. Самойленко Г. В. Ніжин – місто театральне / Г. В. Самойленко // Вісті. – Ніжин, 2002. – 22 лютого ; Самойленко Г. В. Їхня гра хвилювала до сліз / Г. В. Самойленко // Ніжинський вісник. – 2002. – 28 березня.

4. Самойленко Г. В. "Брехня" В.Винниченка на сцені ніжинського театру / Г. В. Самойленко // Ніжинський вісник. – 2002. – 18 квітня.