Замислимось: чи може існувати завод або фабрика без сировини, верстатів, головного тех нолога? Скоріш за все - ні. Проводячи паралель між виробництвом і мистецтвом, розуміємо, що без відповідної бази не можуть діяти ні театр, ні філармонія. Але ж, всупереч труднощам сьогодення, духовна сфера ще якось тримається на плаву. І якщо нелегко доводиться столичним та обласним колективам, що ж годі говорити про провінційні?

Ніжинському драматичному театру імені М.. Коцюбинського у цьому році виповнюється 65 років. Він має Добрі традиції, творчий доробок, яким може позаздрити навіть провідний театральний колектив. Ніжин споконвіків був містом з високим рівнем культури, освіти й особливою інтелігентною аурою. Ще в недавні часи місцевий театр гастролював не тільки по багатьох містах України, а й у Москві та інших культурних центрах теперішнього близького зарубіжжя, брав участь у фестивалях театрального мистецтва.

Сьогодні Ніжин і його театр, як і вся наша держава, переживають нелегкі часи. І при цьому тут ставлять нові вистави, бо життя театральне завмирає без пошуку, прем’єр, творчих акцій.

«Ми не маємо власного приміщення, орендуємо сцену Будинку культури, - ділиться директор В.Г.Гаврилюк. – Нам передали колишній кінотеатр, але нема необхідних коштів на його реконструкцію під наші потреби, і навряд чи вони з’являться найближчим часом. Однак жити без сцени, глядача ми не можемо. Не вважайте за надмірний пафос, але для нас театр – наше життя і доля, покликання і призначення.

Мабуть, саме тому він існує, діє. «Собівартість» однієї нової постановки - в середньому близько п’ятнадцяти тисяч гривень. У 1996 році на «Пігмаліон» зуміли їх роздобути. «Фею гіркого мигдалю» в цьому році поставили з допомогою й спонсорською підтримкою дев’яти підприємств і приватних фірм міста. Для костюмів, декорацій, побутового інтер’єру використовується існуючий у театрі гардероб і постановочні засоби. Щоправда, доводиться перекроювати, переробляти, перешивати. Та іншого виходу сьогодні немає.

Потребує оновлення або капітального ремонту театральний транспорт, без якого не вирушиш у гастрольну подорож навіть по області.

Проблеми театру цим не вичерпуються. Уже вісім років він працює без режисера, якого вимушені запрошувати з інших регіонів. Наприклад, останню виставу – «Кайдашева сім’я» – здійснив заслужений діяч мистецтв України Костянтин Пивоваров з Одеси. Тому, хто працював би на постійній основі, перш за все потрібне житло. А що на це відповість директор, якщо в нього самого квартирне питання «висить» з 1990 року?..»

І все ж тут рук не опускають, не дають душам зачерствіти, а серцям – захолонути. Головне, вважають і артисти, і керівництво, повернути театр глядачам, якому сьогодні за заклопотаністю, безгрошів’ям, скрутою не до культурного відпочинку. Хоча ціна квитка всього дві гривні, не кожна родина може викроїти їх із сімейного бюджету. Театру ж це у збитки. Та хіба він повинен бути прибутковим? Театр приносить інший неоціненний прибуток: дає заряд добра для душі. А ще вчить замислюватися над тією чи іншою проблемою, над вічними цінностями життя. Бо навіть якщо дія вистави відбувається у минулому столітті чи ще й раніше, все одно перед людиною виникають одні й ті ж проблеми: добро і зло, кохання і ненависть, радість та біль.

- Зараз дехто вважає: в першу чергу треба нагодувати народ, а потім вже міркувати про його духовний пожиток. Але чи не запізно тоді буде? – продовжує Віктор Григорович. – Процвітаючий тепер шоу-бізнес – це перш за все індустрія розваг, у якій «крутяться» великі гроші, що дають прибуток, але не заряд доброти, як у театрі. У нас усе зараз тримається на людях – від провідного актора до водія. Живемо виключно на ентузіазмі, а це все одно, що дихати чистим киснем.

Сам Віктор Гаврилюк пристосувався до сучасних умов виживання. Наприклад, виступає трупа у Стрільниках. Оплатити виставу коп. не має змоги: каса у нього порожня. Але сільчани готові дати м’ясо чи іншу продукцію. Тож і використовує директор свої зв’язки: передає і на продаж, перетворюючи в готівку. Звісно, це зайвий лопіт, нерви та втрати, але що робити? Не покрутишся в цьому далекому від мистецтва бартері, театр не буде мати і цих коштів.

Отже, чи залишиться Ніжин містом великих театральних традицій, пов’язаних із сценічною творчістю Марії Заньковецької та інших засновників українського театру? Чи виживе на своєму 65-му році і далі Перший робітничо-колгоспний театр Чернігівської області, як він називався по заснуванню. Як ми можемо, нехтуючи високим мистецтвом, відродити національні традиції, справжню духовність, культуру людських відносин?

Усі ці питання поки що залишаються відкритими. Але хтось же повинен відповісти на них конкретними рішеннями та діями.

А. ДРУГОВЕЙКО

«Деснянська правда»