Своїм першим Театром був музично-драматичний у місті мого дитинства. Роки стерли з пам’яті обличчя і прізвища акторів, але відчуття таїнства, підсилене чарівною напівтемрявою, червоним оксамитом завіси, м’якістю зручних крісел і надзвичайним настроєм, немов ти входиш до храму, залишилось і донині. Так, у напівдитячому сприйнятті зароджувалося моє ставлення до театру. Потім був студентський Київ, і у виборі, де провести вільний час, перевага надавалася Театру. Коментарі тут зайві: театральний Київ – то велич, і моя шана високому мистецтву набувала сили і зрілості. Проте, ніколи не вважала себе театралкою (є щось у цьому слові для мене неблагозвучне), а от людиною, закоханою в театр, відчувала себе завжди, яким би не був він – самодіяльним, народним, з всесвітньовідомим ім’ям чи зірочкою провінційного містечка, для мене театр завжди був Театром.
Завжди з прикрістю сприймала зневажливі оцінки нашого ніжинського театру ім. М. Коцюбинського «знавцями мистецтва», мовляв, нічим дивувати, то якби щось солідне до міста завітало…і твердо переконана: той горе-глядач навряд може похвалитися, що має матеріал для порівняння, то грають нікчемні амбіції неосвіченої людини. А театр… У нього особливе життя, особливий настрій. Він немов намагається довести, що не просто має право на існування, що він – історія боротьби і поневірянь, стверджень і доказів, що він – Театр!
Ловлю себе на думці, що ніби поріднилася з ним, як із давніми знайомими, рада вітатися з акторами при зустрічі, чекаю нових вистав, із задоволенням зустрічаю в залі знайомі обличчя, спостерігаю за грою, пошуком акторів, радію знахідкам, не все сприймаю ( і це цілком природно), та всім цим живу. Коли виставу переглядаю декілька разів (буває і таке), зовсім професійно (і дуже собою пишаюся) відзначаю, що сьогодні у Олега Коваленка були свіжі імпровізації, що Ольга Чумаченько була як ніколи лагідною, а Лариса Чевичелова надто грайливою… Коли за актором помічаєш слово і відтінок інтонації, коли залишається поза увагою нова мізансцена і репліка, коли від вистави до вистави п’єса свіжішає, добре усвідомлюєш, що Театр живе! Він створює нові форми існування. Сьогодні він приваблює будь-якого глядача за віком, уподобаннями, нахилами. Не цурається класики і сучасних постановок, працює творчо ( і як це мудро!) для наших дітей. Дай Боже, щоб любов до театру міцнішала в дитячих душах назавжди. Може через роки хтось із юних глядачів скаже: «Моїм першим театром був Ніжинський драматичний театр імені Коцюбинського».
Перегортаю програмки і вкотре дивуюся, як уміло використовує колектив театру здібності кожного. Самотня актриса Людмила Чевичелова (Кайдашиха з «Кайдашевої сім’ї», Михайлиха з «Мини Мазало», Векла з «Сватав Гриць удовицю»), для якої здебільшого характерні ролі простих українських селянок, що викликають глядацьку симпатію, не раз відпрацьовувала як помічник режисера («Як посварились Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» за Гоголем, «На вітру» за Коцюбинським та ін.).
Немає схожих людей у Ганни Біленької. Кожен образ – відкриття людського характеру, психології: Лукава Наталка («Душогуби»), гостра Мотря («Кайдашева сім’я») – ось далеко не повний перелік її сценічних знахідок.
Для Ольги Чумаченько досить часті поєднання творчих здобутків сценариста і режисера, акторська різноплановість. Загадкова Мавка в «Ночі на полонині», суперечлива Еліза Дулітл у «Пігмаліоні» – то все вона – емоційна, життєстверджуюча, рухлива.
Розкутість Олега Коваленка, співучість Алли Соколенко, сценічна чутливість Миколи Миро ненка, грайливість подружжя Андрія та Анастасії Кудрявцевих, пластичність Валерія Трєгубова – усе це гармонійно поєднується в єдиному театральному організмі душа якого – директор театру Віктор Гаврилюк – людина розважлива, витримана, смілива в творчих пошуках. Саме тому особливим театральним відкриттям стало співробітництво з відомим ніжинським хореографом Валерієм Кирилюком, давня дружба з відомим українським композитором Олександром Козаченком, залучення до роботи над виставами ведучих режисерів українських театрів Сергія Архничука, Романа Валька, заслуженого артиста України Олега Мосійчука, заслуженого діяча мистецтв Костянтина Пивовара.
І закінчити б сповідь на оптимістичній ноті, та хіба промовчиш про те, що навіть відданому глядачеві не байдуже, а акторові ще й як болить! Як треба любити свою справу, щоб мати таке колосальне терпіння, роками (десятиліттями!) очікувати того, без чого Театр існувати не можу – сцени! Величезне диво має Ніжин: і радість, і творчість у ньому поєдналися, несуть доброту і щирість, дарують посмішку і непокоять почуття, то є Театр – велике таїнство.
Театр без сцени – нонсенс.
З нетерпінням чекаю нової вистави. І точно знаю, що буде вона цікавою, бо в Театрі живуть не вчорашнім днем, а впевнено ідуть у завтрашній. Нехай буде у нього постійна адреса і глядач, і умови для праці, і наснага для творчості.
Вдячний глядач.
Джерело: газета «Вісті». 3 липня 1998 року, ст. 5.
