Свій сімдесят дев’ятий театральний сезон Ніжинський український драматичний театр
імені Михайла Коцюбинського розпочав низкою театральних прем’єр. Останню з них «А ми вас обдурили.., або LESBIYANKI. NET» за п’єсами Наталії Уварової «Шахрайки» та Наталки Коломієць «Одного разу на комунальній вулиці…» поставив на ніжинській сцені київський режисер та продюсер Герман Архипов. Театральні проекти цього режисера любить і цінує ніжинський глядач. Чого варта лише минулорічна прем’єра драми «Стриптиз» за твором Олександра Марданя. На сцені йшлося про стан душі, про оголення проблем – моральних і життєвих, про подолання кризи в особистих стосунках. Усі вистави минулого театрального сезону пройшли при повному аншлазі, а ще ж і успіх на кількох фестивальних сценах, гастрольні поїздки…

Чим же «бере» Герман Архипов глядача? Перш за все оригінальністю режисерського мислення… Архипов не боїться експериментувати над проблематикою нашого сьогоденного буття. Він стирає кордони між соціумом і театральною сценою. Архипов усі гострі проблеми сьогодення концентрує у своєму режисерському задумі й залучає до їх вирішення не лише актора, але й глядача. Зачасту глядач виявляється не готовим до цього. Адже він прийшов до театру перепочити від нервових, стресових буднів, аж раптом зі сцени його накривають ті ж проблеми, що доводиться вирішувати в реальному житті. Саме тут і спрацьовує режисерський задум. Глядач, спираючись на власний досвід, переймається конфліктом й шукає шляхи вирішення проблеми, яка розігрується на сцені. Отож, він стає співучасником дійства.

Відомий український режисер Алла Рибікова в одному з інтерв’ю досить влучно зауважила: «Театр – це місце, де людина отримує можливість не втрачати свою людську подобу». І це справді так. Нинішній соціально гострий час щоденно ставить перед людиною (глядачем) усе нові життєві проблеми на вирішення яких потрібні не лише сили фізичні, але й сили духовні. Саме театр мобілізує ці сили у людині. Театр не лише розважає… Він навчає, розвиває. Необхідно навчитися відпочивати, думаючи… Ефект проживання тієї чи іншої життєвої проблеми людиною можливий лише в театрі та його ні з чим не можна порівняти. Сучасний театр цікавий тим, що він може про щось сказати, щось актуалізувати… Саме цим і пояснюються постійна увага молоді до режисерських проектів Германа Архипова. У його спектаклях вони знаходять відповіді на хвилюючі проблеми, вони мають змогу емоційно наснажитись, зрештою, тут їх не повчають і не змушують перейматися якимись ідеологіями.

Не стала винятком і нинішня прем’єра. Вона почалася ще до того, як відкрили завісу… Глядач сидить у залі, спілкується. До початку вистави ще є час… Та раптом помічаємо, що до звичного вже гамору глядацької зали додаються нові, незвичні звуки: гул двигунів, гамір юрби, оголошення про відліт, про відміну рейсу, про зустрічаючих та від’їжджаючих. І все це спочатку не гучно, а потім усе гучніше й гучніше вривається у наше довкілля, приглушуючи наші голоси й розмови… Ще мить – і ми вже не глядацька зала, а зала міжнародного аеропорту. І ми теж на когось очікуємо, або ж когось проводжуємо. Ми – співучасники дійства й вже адаптовані до нових подій.

У режисерській манері Германа Архипова дуже багато символіки. Він справжній майстер художньої деталі. У своїх постановках велику увагу приділяє декораціям. Вони несуть у нього змістове навантаження. Для прикладу, у драмі «Стриптиз» усі меблі в кімнаті головних героїв були підвішені до стелі… Усе нереально, награно, фальшиво… І лише коли конфлікт досяг своєї кульмінації, вони впали й опинилися на підлозі. Усе стало звичним, проблему вирішено, життя увійшло в налагоджене русло.

Із перших хвилин прем’єрного спектаклю глядач потрапляє в квартиру, де мешкають головні героїні п’єси. Дивує, що все у цій квартирі: стіни, меблі, ліжка зроблені із картонних коробок. Саме з таких, у яких на задвірках мешкають безхачченкі. На сцені сотні коробок, як символ тимчасовості, непостійності нашого життя… Немає стабільності, сталості… Немає майбутнього. Події відбуваються у Києві, у наші часи. Герої живуть у коробці, на коробці й розчавлені проблемами мегаполісу. Сюжет п’єси до комічного реальний: дві подруги, щоб якось вижити й позбавитись фінансових проблем, пристають на пропозицію інтернет-сайту і оголошують себе лесбіянками. Вони намагаються таким чином ввести в оману американську пані українського походження, яка обіцяє лесбійській парі у спадок передати мільйон доларів… Що з того вийшло? Не хочу тебе, читачу, позбавляти насолоди переглянути цю виставу. Зазначу лише, що все закінчилося «хеппі ендом».

Передбачаю, шановний читачу, що дехто з вас скептично зауважить про те, що режисер-постановник спекулює вже на доволі заїждженій темі сексуальних меншин. Не вводьте себе в оману. Це лише привід означити значно серйозніші теми, такі як: самотність людини у суспільстві, процеси глобалізації, соціальна невлаштованість молоді, проблеми великого міста й «маленької» людини, проблема духовності людини, одвічна тема кохання і ,зрештою, найголовніша – тема батьківщини і нашого історичного коріння. Попри всю вагомість проблем вирішуються вони досить таки оптимістично й весело. Адже за жанром прем’єрна вистава анонсована як комедія.

Хочу відзначити велику увагу режисера Германа Архипова до художнього тексту. Це ще одна складова його творчої манери. Якщо на початку спектаклю усі актори говорять російською, широко використовуючи сленг та арго, то у фіналі вистава іде добротною українською мовою. Саме рідною мовою говорять актори про найсокровенніше: материнську любов, батьківщину, рідну оселю, освідчуються у коханні. І це життєстверджуюче переконання, що рідна мова зрештою відродиться у русифікованих мегаполісах, надзвичайно оптимізує і підсилює фінал вистави. А ще режисер вміло адаптує мову героїв до сьогодення. Юнаки й дівчата у глядацькій залі добре розуміються на тому, про що говорять на сцені. І хочу наголосити, що режисер наклав жорстке табу на вульгаризми та мат, який так популярний сьогодні у творах багатьох «богемних» літераторів.

Художній керівник Національного театру імені Лесі Українки Михайло Рєзнікович в інтерв’ю «Україні молодій» сказав: « У Польщі, в Німеччині є взагалі нещадні п’єси , що стосуються нинішніх актуальних проблем суспільства, які хвилюють кожного з нас. В Україні, на жаль, таких майже немає. Але попит на них уже сформувався». І це абсолютно правильно. Театр завжди був за влучним висловом «дзеркалом життя», тож потреба у переосмисленні сьогодення зросла й актуалізувалась. Пересічний глядач чекає на п’єси, які висвітлюють «больові точки» суспільства. А тому прем’єра у Ніжині мала гучний успіх у глядача.

І зрештою про найголовніше… Деякі скептики з числа «театральної еліти» говорять, що у провінційних театрів немає майбутнього. Мовляв, кращі вихованці театральних закладів лишаються у столиці, або ж у великих театральних центрах – Харкові, Львові, Одесі. Там школа, там традиції, там прогрес… Не заперечую. Але існує в акторській професії таке поняття, як «служу»… Віддавна говорили: «Я служу у такому то театрі». Не працюю, а саме служу. І це дієслово «служу» - ключове у акторській професії. Актор служить театру, мистецтву, глядачеві, народу, державі, хоч якби пафосно це не звучало. І саме ця відданість своєму театру і своєму глядачеві справді здатна творити дива. Герман Архипов до участі у своєму новому спектаклі залучив наймолодший склад акторів Ніжинського драматичного театру. І вчорашні випускники театральних вузів та училищ не підвели. Вони насичили виставу своєю енергетикою, оптимізмом, куражем ( у кращому розумінні цього слова). Музика, хореографія, світлові ефекти – все це в повній мірі працювало на виконання режисерського задуму, на виконання «над завдання» спектаклю. Режисерські настанови для молодих акторів не були марними. Прем’єра мала успіх. Тому, користуючись нагодою, щиро вітаю молодих акторів театру Марію Кожокіну, Людмилу Муквич, Юлію Губко, Олександра Родіонова, Олександра Аркавенка з успішним виконанням головних ролей у виставі. А тринадцятирічну Ксенія Муквич із театральним дебютом. Хоча, безперечно, нова прем’єрна вистава – це наслідок клопіткої щоденної роботи усього колективу театру на чолі з його директором, заслуженим працівником культури України Юрієм Муквичем та художнім керівником, заслуженою артисткою України Аллою Соколенко.

Психологи твердять, що у сучасної молоді активно розвивається «кліпове мислення» і це результат глобалізації суспільства і усіх її складових: Інтернету, ставлення до соціуму, невігластва тощо. Наслідки впливу так званої «інтернет-культури» доволі швидко даються взнаки, звідси – стереотипне мислення, «есемесність» у спілкуванні, суттєве спрощення багатьох етичних принципів поведінки тощо. Цілком зрозуміло, що усі ці явища не можуть не турбувати. А тому у нагоді стане театр, який вміє викликати у молодого глядача емоцію, схвилювати і вразити його. Але потрібно, щоб цей театр був сучасним – і за змістом, і за репертуаром, і за режисурою, і за технічним оснащенням. Хоч серцем театру завжди лишається акторська трупа. Саме вона своїм мистецтвом змушує глядача сміятися і плакати, міняти свої погляди і переконання, вчитися по-новому думати й жити. Саме над цим і працює художній колектив Ніжинського українського драматичного театру імені Михайла Коцюбинського. Тож вітаючи їх із прем’єрою, побажаємо успіхів у подальших їх творчих шуканнях.

Олександр Забарний – член Національної спілки
журналістів України.

Джерело: Літературний Чернігів, червень 2012.