27 березня – Міжнародний день театру
Його розіслала на сцені Ніжинського академічного українського театру імені М.М.Коцюбинського наприкінці вистави «остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця» Олександра Забарного Лукерія Полусмак. Наостанку свого життя, як грішниця на прощу, ходила вона слідами генія і вклонялася людині, яка, чи не єдина, любила її з усіма чеснотами і вадами. «А чи любила його я?» Це риторичне запитання не дає спокою героїні, автору ліричної драми і режисеру-постановнику… Воно змушує нас задуматися над тим, чи любили ми коли-небудь правдиво: без вигоди, без задоволення власної гордині?..
Художній керівник театру заслужена артистка України Алла Соколенко поставила п’єсу дуже тактовно: без хрестоматійного пафосу і цинічного смакування, як ми часом бачимо в телевізійних і театральних версіях. І тому в неї вийшла вистава про любов як не здійсненну, недосяжну мрію.
І що у тій Лукерці він шукав:
Така ж пісна була і неохайна…
Ну свіжа… Ну юрлива… Молода…
Йому б – до пари, а вона… звичайна.
Запитує поетка Лариса Журенкова у вірші-епіграфі. Вибору Шевченка не можуть зрозуміти освічені сестри Білозерські, поміщики Микола та Варвара Карташевські, графиня Анастасія Толстая – люди, які шанували мистецький талант Тараса Шевченка і сприяли його розвитку. Та всіма любимі завжди самотні. Тарас Григорович після дитячого сирітства і десятилітньої солдатської муштри шукав звичайної жіночої любові та сімейного щастя у власній хаті і садку вишневому. І цей світ на двох він мріяв розділити з українською дівчиною-сиротою, яку прагнув визволити з кріпацтва й неуцтва. Щире поетове бажання засліпили його очі: він не побачив душевної недосконалості своєї обраниці.
Серйозна драматична основа п’єси Олександра Забарного, поета й письменника, кандидата педагогічних наук декана філологічного факультету Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя, надихала молодих і старших виконавців. Дуже природним і по-людськи добрим вийшов Тарас Шевченко в Андрія Буняєва. Молода Лукерка Людмили Муквич не переймається власними недоліками, а радіє можливості вирватися з кола людей, в якому відчуває себе приниженою. Хрестоматійні імена Івана Тургенєва, Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Олексія Жемчужнікова, костюми і вирази з іншої епохи змушують молодих Олександра Реп’яха, Михайла Мухінського, Андрія Рибалка підтягуватися і внутрішньо, і зовнішньо. І хоч ці ролі другого плану, але вони не спотворюють загальну картину. Переконливі українські інтелігентки – сестри Білозерські, ролі яких виконують Юлія Арістархова і Людмила Савич.
У стишений задумливий темпоритм гарно вписалися відеовставки, які замінили листи-монологи. Глядачі впізнавали ніжинські краєвиди, на тлі яких вже немолода Лукерія – Алла Соколенко кається у своїй провині перед Тарасом.
Спогади сучасників і друзів Тараса Шевченка вказують на її Липіврізьке походження і на складні стосунки з поетом. Автор скористався ними як основою драми, додавши до створюваних образів тогочасних пліток, які допустимі в художньому творі.
Сердешна драма Кобзаря, через яку він так і не став на весільний рушник, вилилася в поетичний шедевр.
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався.
Та недосвіт перед світом
В садок укрався.
Потоптав веселі квітки,
Побив… поморозив…
Шкода того барвіночка й недосвіта шкода!
Вона надихнула ніжинського науковця на написання п’єси, а театр – на її постановку. Привітаємо творчий колектив і глядачів із цією подією.
Надія Онищенко. «Ніжинський вісник» 22 березня 2014 року.
