27 березня – Міжнародний день театру
Ніжин продовжує звітувати своїми мистецькими здобутками перед Великим Кобзарем. 9 березня 2014 о., у день 200-річного ювілею Т.Г.Шевченка, Ніжинський академічний український драматичний театр імені М.М. Коцюбинського подарував всій громаді міста прем’єру – ліричну драму «Остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця», яка з аншлагом йшла на сцені театру протягом десяти березневих днів.
Інтерес до вистави виник одразу після перших анонсів про неї. По-перше, незвична тема, далека від звичної канонізації образу Кобзаря, по-друге, ім’я автора п’єси. Ним виступив наш земляк, член Національної спілки журналістів України, декан філологічного факультету Ніжинського державного університету імені М.Гоголя Олександр Вадимович Забарний. Він відомий здебільшого як поет і прозаїк, тому, звісно, дуже хотілося побачити і оцінити його дебют у драматичному мистецтві.
Не беручи на себе роль фахівця у сфері Шевченкознавства чи театрознавства, хотілося б висловити схвальну думку багатьох, з ким обговорювала переглянуту виставу, про вдалий творчий дебют нашого колеги. Відчувається, що О.В.Забарний дуже відповідально і обережно поставився до історичних, біографічних матеріалів Шевченка, ретельно опрацював їх і ненав’язливо, без руйнацій загальних стереотипів показав нам своє бачення великого поета як людини, відчинивши дверцята у світ шевченківських особистісних мрій і бажань.
У драматичному творі надзвичайно складно передати переживання дійових осіб, оскільки відсутні авторське мовлення. Описи, як у прозі. Уся палітра почуттів має бути вкладена інколи в одну-дві репліки, тому успіх п’єси суттєво залежить від кожного слова, що вимовляє герой. Приємно, що у мовному плані п’єса О.Забарного не перевантажена, легко сприймається, і жоден діалог не здається затягнутим чи нудним, а в деяких епізодах, наприклад, під час розмови Тараса Шевченка з Миколою Костомаровим про переклад «Катерини», кожне слово западає в душу, тому що несе неймовірно сильні суспільні імпульси. Ти замислюєшся над тим, що ідентичність – це передусім мова. Подібних глибоких дискусій – міркувань про націю, духовність, культуру хочеться чути ще й ще в цій п’єсі, коли переживаєш сцени спілкування Кобзаря з такими видатними діячами, як Тургенєв, Афанасьєв-Чужбинський, Жемчужніков, хоча зрозуміло, що це, вочевидь, не є завданням автора при зазначеній темі. У цьому зв’язку рішення чи то автора, чи то режисера-поставновника про наповнення таких сцен поетичним словом самого поета або українськими народними піснями здається абсолютно правильним і вдалим прийомом. Ця чудова знахідка виконує також важливу естетичну функцію у виставі.
Яких слів, на мою думку, все ж таки дійсно бракує у спектаклі, так це декількох слів молодої Лукерії про бодай якусь закоханість, трепет чи повагу до Кобзаря. Не зовсім простежується зв’язок, і тому не зовсім зрозуміло, звідки береться от таке велике й безмежне каяття Лукерії у зрілому віці, якщо з вуст молодої героїні у кожній репліці ми чуємо про те, що Шевченко для неї старий, скупий, і крім користі для себе вона нічого не шукає в цьому шлюбі. Інакше кажучи: якщо не любила, той не винна, і чого тоді каятись?
Проте ці дрібні зауваження не зменшують цінність і значення п’єси О.Забарного. безперечно, її успіх залежить наполовину від режисерського прочитання і постановки, від гри акторів. Режисером-постановником «Грішниці» виступила художній керівник театру Заслужена артистка України Алла Соколенко. Їй належить також музичне та відеорішення вистави. Художником-постановником є Герман Архипов. Режисер - наче ювелір, який робить огранку і вставляє коштовний камінь (тобто текст) в дорогоцінну оправу. «Оправа» А.Соколенко і Г.Архипова викликає захоплення, здивування, задоволення, демонструє гарний смак. Незвичайний мультимедійний початок вистави – на великому екрані відеоряд з церквою і Лукерією Іванівною, що прийшла на прощу і розпочинає свої спогади, які щоразу «Оживають» на сцені як знаменні дати її життя – зустрічі з Тарасом. Незвична презентація листування Шевченка та його друзів – глядачеві дозволяється не лише почути ці листи, але й прочитати їх самому завдяки мультимедійній проекції на екран, доторкнувшись таким чином до справжніх архівних документів Кобзаря. Дуже потужна кінцівка спектаклю, коли головна героїня з екрану оживає, виходить із зали на сцену і розстилає величезний само вишитий рушник і кається, кається, кається.
Роль Лукерії Іванівни виконала А.Соколенко. Її гра була настільки проникливою, що викликала у багатьох присутніх сльози на очах. Завершилась вистава відповідно до вимог рамкової конструкції теж відеорядом, де Кобзар зустрічає на порозі новозбудованої хати свою блудну, але прощену Лукерку. Чесно кажучи, цей кадр здається зайвим, непотрібним, оскільки змазує ефект останнього зворушливого монологу головної героїні. Проте в цілому вистава залишає дуже позитивне враження. Дві дії минають немов на одному подиху, не залишаючи часу на нудьгування.
Звичайно окрасою вистави є музичні та танцювальні композиції у виконанні акторів театру. Оскільки у спектаклі задіяний увесь колектив театру, то хочеться подякувати без винятку усім артистам за нову прем’єру, відзначивши при цьому особливо виконавців головних ролей: Андрія Буняєва за правдиве, чесне виконання ролі Т.Г.Шевченка, Аллу Соколенко, Людмилу Муквич і маленьку М.Муквич за насолоду від виконання ролі Лукерії в різних вікових категоріях, Юрія Муквича за мудрі думки його героя М.Костомарова, Юлію Арістархову і Людмилу Савич за вишуканий, інтелігентний, воістину дворянський дует сестер Білозерських, Л.Русакова і І.Громадську за ролі другого плану.
Отже, гадаю, п’єса О.Забарного «Остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця» гідна афіші академічного українського драмтеатру. З прем’єрою вас і професійним святом – Днем театру!
І.Андрійко, викладач НДУ ім.М.Гоголя.
Газета «ВІСТІ», 28 березня 2014 року, ст.3.
