Представляти ніжинській публіці цю артистку драми навряд чи є потреба. Мавка, Лукерія, Олівія – її творчий список можна перераховувати довго. І це при тому, що вона – одна із наймолодших актрис театру. Людмила Муквич вийшла на сцену ніжинського храму мистецтва 10 років тому, і одразу ж впевнено завоювала любов вимогливого та не завжди постійного у своїх вподобаннях його величності глядача.

«У театрі я не працюю – я тут живу», - ділиться молода актриса. І в цьому легко переконатися – варто лише хоча б одного разу побачити її на сцені…

 - Людмило, яким було твоє дитинство? Чи часто ти бувала в театрі?

- Сказати, що в дитинстві я часто проводила вільний час в театрі – не сказати нічого. Насправді я там у буквальному сенсі виросла. Часто разом із акторами їздила на виїзди, гастролі, споглядала творче життя театру, так би мовити, «зсередини». І вже тоді я розуміла – професія актора – це не лише краса і легкість на сцені. В першу чергу це – постійна робота у шаленому ритмі, саморозвиток, своєрідне продукування потрібних для ролі емоцій. А ще – холодні автобуси та неможливість навіть елементарно захворіти, як будь-яка звичайна людина, адже глядач чекає на артиста на сцені і якісь звичайні людські фактори чи проблеми нікого не цікавлять. Як то кажуть, шоу має тривати…

- У твоєму творчому доробку – понад 30 різнопланових ролей. Це досить солідний багаж за 10 років роботи в театрі. Яка із виконаних ролей запам’яталася тобі найбільше? Які характери тобі близькі, як актрисі?

- Працюючи в театрі з 2006 року, з часом я зрозуміла, що у лексиконі справжньої актриси не повинно бути такого поняття, як «моя» чи «не моя» роль. Перед тобою поставили завдання – маєш виконати його на найвищому рівні… Щодо близькості характерів… У ліричній драмі «Ніч на полонині» я зіграла Мавку, хоча насправді хотіла грати роль Марічки. Через цю роль мені довелося схуднути на 25 кілограмів… Але стимул був того вартим, тому не можу сказати, що це далося мені аж так важко…Заради гарного результату я готова на будь-які експерименти!

- У театрі – молодий творчий колектив, який, окрім роботи в театрі, проводить разом вільний час, відпочиває… Чи траплялись якісь кумедні історії, пов’язані із спільним відпочинком або під час гастролей?

- Ні для кого не є секретом, що у нашому театрі працюють багато людей, пов’язані родинними зв’язками. Тому у цьому сенсі наш театр є, без перебільшення, «сімейним»… Колектив дружний, тому, коли трапляється нагода, ми і справді разом відпочиваємо. Але здебільшого це трапляється в контексті роботи – на гастролях, наприклад… Декілька років тому на гастролях у Криму «викроїли» день, аби скупатися в морі й повалятись на пляжі. А поза тим – робота і ще раз робота…

- Нещодавно відбулась прем’єра вистави львівського режисера Ореста Огородника «Останній гречкосій». У виставі ти виконуєш роль Галі – сільської дівчини, яка прагне звичайного жіночого щастя, але через чоловіка-пияка її життя летить шкереберть. Чи близька для тебе ця роль? Чи важко було втілити характер Галі на сцені?

- На цю роль потрібно довго налаштовуватись внутрішньо, адже майже у всіх сценах героїня перебуває на межі істерики. Роль Галі не є близькою для мене, і слава Богу, адже долі цієї дівчини навряд чи позаздриш. Але я дуже вдячна режисерові, адже саме завдяки його професіоналізму та глибокому розумінню спектру емоційних відтінків кожного персонажа нам, акторам, вдалося «оживити» героїв п’єси.

- Існує щось таке, через що ти б могла відмовитись від ролі? Які твої особисті табу?

- В театрі існує неписане правило: ти не можеш відмовитись від ролі, яку тобі пропонують. Якщо, звісно, ти не народна артистка (сміється). А насправді я вважаю, що відмовлятися від будь-якої ролі не має сенсу, адже тим самим ти позбавляєш себе досвіду і як, наслідок, акторської майстерності. Взагалі актор – це в першу чергу людина, у якої повинен бути великий життєвий досвід. Без нього не можна правдиво прожити на сцені, у кожній ролі потрібно відшукувати щось максимально близьке особисто для себе.

- Ти працюєш артисткою драми в Ніжинському театрі, де директор – Юрій Муквич – твій батько. Тобто, виходить, з одного боку для тебе він – люблячий і турботливий тато, а з іншого – суворий начальник. Це допомагає чи, навпаки, заважає в роботі? Як думаєш, що переважає з боку батька-начальника – поблажливе ставлення чи, все ж таки, завищені вимоги?

- Бувають в театрі ситуації, коли директор хвалить усіх акторів, а про мене взагалі не згадує. Одного разу художній керівник запитала: «Юрію Миколайовичу, а чому Ви про Люсю нічого не говорите?». На що директор відповів: «Цю артистку я хвалити не буду»… Звичайно, спочатку було образливою, але потім я зрозуміла, що великою мірою саме завдяки завищеним вимогам та критичному ставленню батька я постійно розвиваюся, удосконалюю свою сценічну майстерність та розкручую все далі й далі емоційний маховик, потрібний для ролей… Батько може похвалити мене лише за дверима свого кабінету, та й то тет-а-тет. Але я вдячна Юрію Миколайовичу за те, що тим самим він допомагає мені йти вперед.

- Як відпочиваєш від роботи?

- Робота, театр – це і є для мене моє життя, тому втомитись від улюбленої справи неможливо. Принаймні, морально, адже фізично часто доводиться тяжко, особливо в період гастролей, коли за декілька місяців ти можеш мати лише пару вихідних. Люблю іноді приготувати щось смачненьке і спостерігати за тим, як хтось це їсть (сміється).

- Де твій максимум? Чого хочеться досягти?

- Я вважаю, що немає сенсу одразу ставити перед собою аж занадто високі цілі. Робота в театрі, навчання, заняття музикою, вокалом, - кожного дня ти, зазвичай навіть непомітно для самої себе, стаєш у чомусь кращою, досвідченішою. Моє головне бажання як актриси – аби ролі не були однотипними. Адже не раз були ситуації, коли актор ставав заручником свого образу і вже не міг позбутися цих штампів до кінця життя…

- Що є цікавим, на твою думку, для ніжинського глядача?

- Театральне мистецтво, як і театральна культура в Ніжині – зародились іще за часів Марії Заньковецької і продовжують розвиватись і зараз. Тобто, порівняно із такими «гігантами» у плані тривалості існування театрального мистецтва, як Київ, Львів чи Одеса, в Ніжині порівняно «молода» театральна культури і театральна традиція. Але, попри це, глядач у нас надзвичайно вимогливий, адже має можливість поїхати в театр до того ж Києва або Чернігова, тому ми, актори, добре розуміємо, що свого глядача потрібно завойовувати насамперед високою якістю роботою та правдивістю емоцій.

- У чому, на твою думку, головне завдання актриси? Як віднаходиш в собі стан, потрібний для втілення ідейно-емоційного задуму ролі?

- Головне - донести до глядача ідею вистави шляхом продукування справжніх, максимально правдивих емоцій. Є актори, які насправді переживають те, що відтворюють на сцені. Є, на жаль, і такі, які ці емоції імітують. Але глядач це відчуває одразу, тому, якщо ти не відчуваєш у собі сили зіграти по-справжньому, без фальші та імітації, виходити на сцену не потрібно взагалі. Якщо на сцені плаче актриса – у залі має плакати глядач…

- Якою тебе тільки не бачила наша публіка – і з довгим та хвилястим волоссям, вишуканими зачісками, і у «ретро-вбраннях» у стилі «старий чикаго», і у звичайних кросівках та джинсах. Веселою, ліричною, скромною, еротичною… А яка ти наодинці з собою?

- Поза сценою я люблю максимальну простоту та природність – як у одязі, так і у ставленні до життя взагалі. Поза сценою я ніколи не граю, не сприймаю пафос, гламур, усі ті ярмарки марнослав’я, які часто можна спостерігати не лише у телепросторі, а й у звичайному житті. Для мене головне передусім - довіра і взаєморозуміння у людськихстосунках. Я вважаю, що ми живемо не для того, щоби показати якусь свою вищість над іншими, а для того, щоб духовно зростати і змагатися насамперед із собою….

Бесіду вела Ірина Панькевич – керівник літературно-драматургічної частини Ніжинського академічного українського драматичного театру ім. М.М.Коцюбинського