У кожного народу є свої історичні постаті першої величини. До таких велетнів української національної культури належить і Тарас Григорович Шевченко, чиє ім’я золотими літерами увійшло в історію рідної України. В усьому світі цього поета, художника, митця знають, шанують, величають, називають Генієм і Пророком. Творіння великого генія українського народу належать до скарбів світового значення.

   9 березня 2014 року виповнилося 200 років від дня народження видатного сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Указом Президента України “Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка” № 257/2012 від 11 квітня 2012 року в Україні 2014 рік оголошено Роком Тараса Шевченка. Враховуючи значний внесок Тараса Григоровича Шевченка у розвиток української державності та культури, з метою гідного відзначення у 2014 році 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка Верховна Рада України постановила урочисто відзначити цю дату.

   Та не лише в столиці вирішено урочисто відзначити цю дату - Ніжинський академічний український драматичний театр імені М.М. Коцюбинського, у день 200-річного ювілею Т.Г.Шевченка, подарував своїм глядачам прем’єру – ліричну драму «Остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця», яка з аншлагом йшла впродовж десяти березневих днів і надалі продовжує радувати прихильників драматичного мистецтва.

   Вистава цікавила глядача не лише інтригуючою назвою (адже таємниці особистого життя відомих людей, погляд на особистість поза встановленим каноном є доволі цікавими як дослідникам, так і пересічним людям), але й цікавила своїм авторством. Ним виступив наш земляк, член Національної спілки журналістів та письменників України, декан філологічного факультету Ніжинського державного університету імені М.Гоголя Олександр Вадимович Забарний, відомий здебільшого як поет і прозаїк. Дана робота для митця є дебютом у драматичному мистецтві, - тому екзамен 9 березня складав не лише колектив театру, показуючи правдиву, переконливу й майстерну гру, але й сам автор. І я впевнено можу зауважити – екзамен складено на відмінно!!!

   О.В.Забарний дуже серйозно й обережно поставився до історичних та біографічних матеріалів Шевченка, ретельно опрацював їх і, намагаючись не руйнувати загальних стереотипів, показав нам своє бачення великого поета як людини, відчинивши дверцята у світ шевченківських особистісних мрій і бажань. І для цього він обирає відповідну тему – малодосліджену, але не менш цікаву за творчу чи громадську сторону життя Великого Кобзаря, адже кожен митець, яким би знаменитим і великим він не був, але в першу чергу він – звичайна людина, зі своїми бажаннями й мріями, щастям і горем, розчаруванням і болем…

   Не маючи розлогих описів та авторської мови, драматичні твори в передачі переживань та почуттів покладаються більше на репліки та акторський талан, майстерність перевтілення в образ. Але іноді одна-дві репліки вбирають в себе цілу палітру почуттів, і часто від уміння автора підбирати кожне слово й залежить успіх п’єси в цілому. У мовному плані п’єса О.Забарного не перевантажена, легко сприймається, і жоден діалог не здається затягнутим чи нудним, а в деяких епізодах кожне слово западає в душу, тому що несе неймовірно сильні суспільні імпульси, змішує задуматися про глибинне – про ідентичність через мову, про націю, про духовність і культуру, - і ці сцени безцінними краплями вплітаються в загальне полотно. І не випадково такі сцени наповнені поетичним словом самого поета або українськими народними піснями – цей прийом вдало поєднав суспільну, громадську сторону поета з особистісною, адже не можна показати Шевченка лише з однієї грані, це збіднило б його образ в цілому. Він був митцем, із дуже непростою долею. А отже, показати його без його творчості, без його громадської сторони життя – це не показати нічого. Окрім того, поетичне слово виконує ще й важливу естетичну функцію у виставі та показує саму суть Великого Кобзаря, якого ми звикли бачити більше поетом, аніж художником.

   «Остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця» - в самій назві відчувається вже якийсь сум, тривога нещастя, навіть спокута. І не випадково: молода Лукерія, в яку палко закохався вже не молодий, змучений життєвими випробуваннями й долею Шевченко, протягом вистави навіть не натякнула бодай хоч про якусь закоханість, трепет чи повагу до Шевченка, більше таких почуттів проявляє вона до грошей та панського статусу. Не зовсім зрозуміло звідки береться от таке велике каяття Лукерії у зрілому віці, якщо з вуст молодої героїні у кожній репліці ми чуємо лише, що Шевченко - старий, скупий, і шлюб розглядає лише з корисливої сторони. Звісно нам не відомо як склалося життя Лукерії і що змусило її кардинально змінитися і прийти до каяття, цей момент для глядача «темний», але й він не зменшує цінність і значення п’єси О.Забарного.

   Успіх вистави зазвичай багато в чому ще залежить і від режисерського прочитання й постановки та гри акторів. Режисером-постановником «Грішниці» виступила художній керівник театру, заслужена артистка України Алла Соколенко. Їй належить також музичне- та відеорішення вистави. Художником-постановником є Герман Архипов.

   А.Соколенко при постановці вистави вдається до ряду художніх прийомів аби якомога повніше й точніше втілити в життя текст, і демонструє гарний смак, захоплює, дивує своєю вдалість й продуманістю до найменших деталей. Об’ємним досить і вагомим у самій виставі є мультимедійний ряд, з якого починається вистава, який супроводжує у відповідні моменти вистави гру акторів і яким закінчується п’єса: незвичайний мультимедійний початок вистави – на великому екрані відеоряд з церквою і Лукерією Іванівною, що прийшла на прощу і розпочинає свої спогади, які оживають на сцені як знаменні дати її життя – зустрічі з Тарасом; презентація листування Шевченка та його друзів дозволяє глядачеві не лише почути ці листи, але й прочитати їх самому завдяки мультимедійній проекції на екран; дуже потужний фінал вистави, коли головна героїня з екрану оживає, виходить із зали на сцену і розстилає величезний власноруч вишитий рушник і кається, кається, кається…

   Роль Лукерії Іванівни виконала А.Соколенко. Її гра не залишила байдужим нікого в залі, будучи настільки проникливою, майстерною, що викликала у багатьох присутніх сльози на очах. А останній монолог головної героїні зворушив навіть самі «холодні» й байдужі серця.

   Роль Тараса Григоровича Шевченка виконав Андрій Буняєв. Він створив досить переконливий і правдивий образ Великого Кобзаря, всією душею проник в свого героя і це відчувалося в залі. Грати видатних людей дуже складно, адже ти маєш постати перед глядачем як каноном, складеним століттями, так й індивідуальністю, яку створив автор. Тому окрім самого перевтілення, важливим моментом є звісно й зовнішня схожість, і у А.Буняєва вона є – дивлячись на нього на сцені мимоволі з актора виростає образ самого Кобзаря.

   Молоду ж Лукерку зіграла Людмила Муквич. Вона тонко передає кожен момент життя своєї героїні, кожен порух її думки й мотивацію як дій, так і вчинків. Її Лукерка - моторна, смілива й гаряча на вдачу та гостре слівце, дуже схожа на «архівний оригінал». Гра Л.Муквич переконлива, ненав’язлива, відчувається внутрішнє розуміння своєї героїні актрисою.

   У виставі задіяний увесь творчий колектив театру, створено ряд виразних і яскравих образів: М. Костомарова (з.п.к.Ураїни Ю.Муквич), Г.Бондаренко (арт. В.Мухінська), В.Макарова (арт. В.Бабешко), В.Карташевської (арт. Ю.Пилипенко), О.Білозерської – Куліш (арт. Ю.Арістархова) Н.Білозерської – Забіли (арт. Л.Савич), Афанасьєва-Чужбинського (арт. О.Репях), І.Тургенєва (арт. М.Мухінський), О.Жемчужнікова (А.Рибалко) та ін. Звичайно окремою окрасою вистави стали музичні та танцювальні композиції у виконанні акторів балету театру.

Отже, п’єса О.Забарного «Остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця» стала гідним вшануванням пам’яті Великого Кобзаря!!!

І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Не злим тихим словом.

Т.Шевченко «Заповіт»

Підготувала: Олена Остапенко – керівник літературно-драматургічної частини театру